Книга Сарек, страница 99 – Ульф Квенслер

«Ось іде людина, голодна і холодна, але все ж вона перемогла».

Це одна з пісень Еверта Таубе про Фрітьофа Андерссона. Я співала її на студентських вечірках в Уппсалі, і досі пам’ятаю цей рядок. Я його згадала, коли ми з Генріком спускалися вниз. І долина лежала перед нами, і навколишні гори були загублені в крижаному дощовому тумані.

Людина, яка була голодна й холодна.

Я ніколи не думала про те, що це насправді означає: бути холодним і голодним більше не є реальною загрозою в нашій частині світу, але це було не так давно. Боротьба з холодом і голодом була битвою на життя і смерть протягом тисячоліть, аж до порівняно недавнього часу. Немов учора. І тут же знаходиться парочка ідіотів, які добровільно залишають безпечне місце й вкотре піддаються впливу сил природи.

Наші пращури подумали б, що ми геть втратили глузд.

Перші кілька годин було добре. Ми йшли м’якими трав’янистими пагорбами. Можливо, Генрік мав йти першим, тому що він був значно більше втомленим, ніж я, і мені потрібно було пристосувати свій темп до його, але навіть така звичайна ходьба вимагала постійних рішень щодо маршруту, оскільки ми не йшли певною стежкою. Ми проходили повз невеликі струмочки, а потім раптом місцевість ставала вологою, і нам доводилося стрибати з однієї купини трави на іншу, поки ми не досягали твердої землі. Генрік був надто виснажений, щоб підняти голову й вибрати найкращий шлях, тож я йшла першою, дотримуючись дуже скромного темпу, а він ішов позаду, загублений у власному світі.

Поступово гори височіли дедалі вище обабіч від нас, ми могли просто розгледіти їх крізь хмари. Я намагалася переконати себе, що ми не загубили карту, ми точно знали, куди йшли, Якоб не обнімав мене, ми з Міленою не сварилися — яким би було моє враження від цього походу за таких обставин? Фантастичним. Краєвид був чудовим, пелена дощу тільки робила його більш містичним і захоплюючим. Червоні й жовті відтінки осені не яскравіли так, як би вони яскравіли на сонці, але деякі кущі зблизька здавалися майже освітленими зсередини.

Сарвешйахкка — річка в середині долини прорізала собі шлях у скелі, і тепер ми йшли каньйоном глибиною близько п’яти метрів. Він був приблизно метр завширшки, можливо, трохи більше, і я зрозуміла, що це місце, де ми могли б порівняно легко перетнути струмок — якщо вистачить сміливості ризикнути перестрибнути. Земля була вкрита хмизом, а не травою, і ми йшли вузькими звивистими оленячими стежками крізь кущі. Снігу не залишилося, він був змитий постійним дощем. Ми брели по багнюці. Я шукала сліди від чобіт, але не могла їх побачити. Напевно, Мілена та Якоб проходили цим шляхом, але могли обрати й іншу з тисячі подібних стежок. Багнюка чіплялася за наші черевики, уповільнюючи наш рух, і була спокуса ступати по каменях чи оголених коренях, що стирчали над землею. Проте через дощ вони були слизькими, як мило. Я чула, як позаду Генрік кілька разів спіткнувся і мало не впав.

Ми продовжували йти, хлюпаючи й шпортаючись. Я ще більше сповільнилася, але однаково довелося чекати Генріка. Ми зупинилися, закип’ятили воду і поїли фруктового супу, але не перестали тремтіти, поки не вирушили знову. Цього разу я пустила Генріка першим. Праворуч над нами височіла гора, її вершина губилася в тумані, але повільно ми наближалися до її масивної скелі.