Книга Сарек, страница 1 – Ульф Квенслер

Я люблю Стокгольм у середині липня. Містяни тікають на Готланд, Бостад або Французьку Рив’єру, і столиця наче завмирає. Наче вона належить лише вам.

Був суботній вечір, кінець дуже спекотного дня. Щойно сонце почало хилитися на захід, покидаючи вулиці середмістя, стало значно прохолодніше. Я із сьомої ранку працювала в офісі, тож вирішила прогулятися додому пішки, щоб ковтнути свіжого повітря. Чимдалі я віддалялася від центру, тим ставало тихіше та траплялося менше туристів. Васастан був практично безлюдним. Я знала, що оскільки сьогодні вихідний, то за кілька годин, заледве поночіє, натовп п’яних галасливих гуляк валом повалить до Оденплану, але доти я вже спокійно лежатиму у своєму ліжку.

Я зупинилася, доторкнувшись до охристого фасаду багатоквартирного будинку. Стіна під моєю долонею була тепла, мов пічка.

Мені спало на думку, що непогано було б купити щось поїсти, і я потелефонувала Генріку, щоб дізнатися, чи не взяти заразом щось і йому. Він попросив поке, тож я зайшла до найближчого японського ресторану та замовила йому поке з лосося, а собі сет з одинадцяті суші. Коли я забирала свою їжу, чоловік за прилавком привітно кивнув мені, що й не дивно, адже ми з Генріком заходили сюди принаймні двічі на тиждень.

Я увійшла в наш під’їзд і піднялася ліфтом на п’ятий поверх. Відчинила вхідні двері й погукала Генріка.

— Привіт!

— Зрозуміло.

— Мені зручніше взяти відпустку на початку вересня.

— Нам доведеться це узгодити з Міленою.

— Звісно. Я потелефоную їй.

Я була надто розлючена й засмучена, щоб вечеряти разом із ним, тож пішла до ванної і довго стояла під душем. Струмені гарячої води трохи вгамували мій розпач, і незабаром я пошкодувала про свої різкі слова. Мабуть, я втомилась і через те відреагувала занадто гостро.

Пізніше ми помирилися. Генрік спромігся мляво посміхнутися, коли я вибачилася й обняла його. Ми випили по келиху вина і, пригорнувшись одне до одного на дивані, подивились епізод із серіалу на каналі НВО. Проте я заснула на середині й прокинулася, коли вже були титри. Поцілувала Генріка й пішла до спальні. Він залишився на місці, тупо вп’явшись очима в екран.

«Як ми з ним до цього дійшли? — спитала себе я. — Чи знаю я взагалі, хто такий Генрік?»

— Привіт, — ледве чутно пролунало з вітальні. Там щосили горлав телевізор.

У кухні я побачила навал брудного посуду в раковині та повний рейвах на обідньому столі — той був усипаний хлібними крихтами, крізь валялися шматки паперових рушників, а посередині з самісінького ранку стояла Генрікова чашка з-під кави.

Мені хотілося заплакати.