Книга Сарек, страница 3 – Ульф Квенслер

Я точно знаю, де й коли вперше почула його ім’я.

Була п’ятниця, 30 серпня, і ми з Міленою обідали в «Міс Кларі» на Свіваґен. День був теплим і сонячним, але в повітрі стала відчуватися свіжість, а сонячне світло здавалося не таким яскравим — було помітно, що осінь край порога. Ми зустрілися в «Натуркомпанієт» о дванадцятій, щоб оновити туристське обладнання — поповнили запаси ліофілізованої їжі та скрапленого газу для плитки, купили тонкі вовняні шкарпетки, лосьйон і спрей від комарів.

Я забронювала столик на дванадцять сорок п’ять, і о першій тридцять ми закінчили їсти й із задоволенням пили еспресо. Рахунок був оплачений, і мені прийшов час повертатися до офісу, попри те, що була п’ятниця — чим довше я затримаюся по обіді, тим пізніше доведеться ввечері йти додому. Однак ми з Міленою певний час не бачилися, до того ж мені вдалося швидко вмовити її відкласти нашу поїздку до вересня. Я не хотіла виглядати надто невдячною.

Вона відпила кави, глибоко вдихнула.

— Тож… я хотіла в тебе дещо запитати.

— Прошу?

Я бачила, що те, що вона збиралася сказати, змушувало її нервувати. Мілена завжди легко червоніла, і зараз на її блідих щоках з’явився рум’янець. Вона змінила зачіску: темно-русяве волосся, як і раніше, було до плечей, але вона перестала стригти чубок, тож тепер її обличчя було обрамлене м’якими пасмами. Це зробило її більш жіночною, і взагалі вона виглядала такою самою милою та доброю, як завжди. Як часто це бувало протягом багатьох років, мені захотілося її обійняти.

— Річ у тім, — вона посміхнулася, майже неохоче. — Я зустріла одного чоловіка.

— Це ж фантастична новина!

— Так, фантастична! — вона знову посміхнулася, знову глибоко вдихнула.

— Так хто він?

— Його звати Якоб. Ми познайомилися в Інтернеті.

— Це грандіозно, Мілено! — я простягнула руку й швидко стиснула її долоню. — Як довго ви разом?

— Трохи більше як місць, доволі недовго.

— Розкажи мені все про нього! Чим він займається?

— Ну, принаймні, він не юрист, і це тішить.

— Звучить дещо підступно.

— Він трохи старший за мене.

— Наскільки старший?

— Йому тридцять вісім.

— Таж ви практично однолітки, — сказала я. Що, звісно, було не зовсім правдою. Мілені було тридцять два, мені — тридцять один. Але я маю подруг ненабагато старших за мене, які вже почали панікувати через свою самотність або зрозуміли, що почнуть панікувати за кілька років. Тож вони поспіхом посходилися із чоловіками за п’ятдесят, щойно розлученими і з дітьми. Як на мене, це гарантований рецепт складного життя. Якоб же був однолітком Генріка.

— Він захоплюється скелелазінням, кайтсерфінгом і всіма екстремальними видами спорту, — вела далі Мілена. — Так само, як і ти.

Я замислилася, чи не зустрічала його раніше.

— Як його прізвище?

— Тессін.

— Якоб Тессін…

— Сам він провів багато часу в горах: і ходив у походи туристськими стежками, і займався скелелазінням. Тож коли він почув, що ми збираємося піднятися на гору до Абіско, то запитав, чи не може він до нас приєднатися.