Книга Сарек, страница 10 – Ульф Квенслер

Але, звісно, тієї суботи я не могла зосередитися лише на нашому пакуванні, адже мені також довелося працювати, через що день здавався уривчастим та дуже напруженим. Я від’їжджала на цілий на тиждень, тож мала подбати про багато речей. Ті дні в горах — єдина пора в році, коли я не на зв’язку. У будь-який інший час і клієнти, і колеги знають, що абиколи можуть потелефонувати мені.

Просто на дно наших заплічників ми поклали змінний одяг, термобілизну та шкарпетки, які неодмінно мають бути сухими. Генрік на дні свого заплічника закріпив намет, а я натомість всю їжу сховала в свій. Здебільшого ми залишалися на ночівлю в туристичних будиночках, обладнаних невеликою кухнею або принаймні плитою, але принагідно розбивали табір та деякий час жили в наметі. Тож ми мали змогу щодня готувати та обідати просто неба, якщо не було сильного дощу чи снігу. Та й приємно перекусити просто посеред маршруту, якщо трапиться гарненьке місце на схилі гори. Тож я запакувала невеличку газову плитку «Трангія» разом із балонами й інші корисні речі та, звісно, продукти. Овес, щоби приготувати кашу на сніданок, пачки сухого супу, макарони швидкого приготування, щоб суп був ситнішим, а також кілька сублімованих страв. Кілька різних спецій. Кава, арахіс, родзинки. Шоколад і кілька пакетиків цукерок.

Коли я закінчила з їжею, я перейшла до пакування інших речей, які виручали нас у попередніх експедиціях. Великий несесер для туалетного приладдя, водонепроникна куртка, м’який жилет, шапка та рукавички, швейцарський армійський ніж. Нарешті я поклала у верхню водонепроникну кишеню карту Абіско та Кебнекайсе. Та й по всьому.

Я віднесла свій заплічник у ванну й поставила його на ваги. 12,3 кг — добре. У перші кілька років його вага становила близько двадцяти кілограмів, і потроху, рік за роком, зменшувати вагу стало для мене чимось на зразок виклику. Менший вантаж полегшив ходьбу, але, звісно, доводилося за це розплачуватися комфортом, коли ми досягли пункту призначення. Генрік, наприклад, радий був більше тягти на собі, аби тільки потім отримати більше задоволення від перебування в туристичних будиночках.

Одного року він прихватив пляшку вина, попри мої неодноразові спроби його відмовити. Коли ж він відкоркував її в туристичному будиночку в Сінґі, я принципово відмовилася пити. Генрік і Мілена випили тоді по склянці та наступного вечора допили. Я всім видом показувала, що не хочу з ними випивати, а Генрік усім видом показував, що тягнути зайвий кілограм було геть не важко. Однак більше ніколи цього не робив.

У мене всередині все затріпотіло від хвилювання. Ми мали сісти на нічний поїзд до Абіско. Звідти ми пішки спускалися стежкою Кунгследен вниз до підніжжя Кебнекайсе, а потім переходили на маршрут, відомий як «Дорлінгс лед». План полягав у тому, щоб розбити табір на одну-дві ночі, піднятися на Кебнекайсе, а потім спуститися вздовж гори Вієрранваррі вниз до гірської станції. Там би ми відпочивали кілька днів перед тим як повернутися додому. Крім того, я могла б вирушити в долину Тарфала, або, якщо мені заманеться, піднятися на Кебнекайсе складнішим східним маршрутом. Я знала, що не зможу переконати Генріка чи Мілену приєднатися до мене, але не мала нічого проти того, щоби провести час на самоті. Це дозволило б мені встановити власний темп, швидший за їхній.