Книга Сарек, страница 12 – Ульф Квенслер

І ось вони, стоять прямо посеред величезного відкритого простору — Мілена та Якоб.

Моя перша думка: він високий. Таке саме враження в мене склалося, коли я побачила його світлини у фейсбуці, але насправді зараз він мені здався ще вищим. Мілена середнього зросту, але поряд із Якобом мала вигляд дуже маленький. Моя наступна думка також збігалася з моїм враженням від фейсбука: він виглядає підтягнутим. Заплічник його лежав на підлозі, Якоб був одягнений у футболку без рукавів, одну руку він засунув у кишеню штанів. Руки його були мускулистими, жилавими й засмаглими. Постава також була спортивною: пряма спина, груди вперед.

Він тримав Мілену за руку, і це було якось мило.

Наступна моя думка була про те, що йому, мабуть, більше тридцяти восьми. Його засмагле обличчя було обрамлено густим темно-каштановим волоссям. Жодного натяку на залисини, але забагато зморшок на обличчі, між бровами, на лобі, зібгана шкіра на шиї… Я б припустила, що йому ближче до сорока п’яти.

Невже все це справді спало мені на думку за ті кілька секунд, які знадобилися нам, щоб до них дістатися? Або я мимохіть додала деталі, які помітила пізніше? Не знаю.

Я посміхнулася й помахала рукою. Обличчя Мілени засяяло, і вона помахала у відповідь. Якоб посміхнувся мені у відповідь очікувальною, трохи напруженою посмішкою. Він відпустив руку Мілени та потупцював на місці.

— Привіт, рада вас бачити, — сказала я, коли ми підійшли ближче. — Анна, — додала я, простягаючи Якобу руку.

— Привіт, привіт, я Якоб.

Його хватка була міцною, долоня тепла й суха. Він все ще посміхався, очі блищали. Я звернулася до Мілени.

— Привіт, це так круто, що ми їдемо, скажи?

Вона дивилася на мене і вся сяяла, я розкрила руки, і ми міцно обнялися.

— Нарешті ми поїдемо, — сказала вона. Я почула, як за моєю спиною Якоб вітає Генріка:

— Отже, ти, мабуть, Генрік?

— Саме так.

— Привіт, я Якоб, приємно познайомитися.

Була ще одна річ, про яку я подумала тоді.

Я десь його бачила.

Ми пройшли до платформи. Я розмовляла з Міленою, несамохіть у піввуха прислухалася до того, про що говорять Генрік та Якоб.

— Вибач, якщо я вліз так грубо, — сказав Якоб. — Я розумію, що вам може бути не зовсім зручно з кимось, хто… я маю на увазі, ви багато років їздили лише втрьох, чи не так?

— Та все гаразд, — відповів Генрік. — Мені здається, що ти теж провів багато часу в горах?

— Еге ж. Можна сказати, що це мій другий дім.

— Ти там народився?

— Ні, але я туди приїжджав майже щороку, відтоді, як мені виповнилося п’ятнадцять. Узимку, щоби покататися на лижах, улітку на сходження.

— Гм. Ми кілька разів каталися на лижах на Селені, але зазвичай ми їздимо для цього в Альпи.

— І маєте рацію. Хоча мені більше подобається гірськолижний курорт Ріксґрансен. Це моє улюблене місце — там також добре займатися парапланеризмом.

— О, і тобі подобається це заняття?

— Ну… я тільки намагаюся. Але певно, що Абіско чудовий для походів. І Кебнекайсе. Ви були там раніше?

— Так. Минуло, мабуть, три роки відколи ми там були востаннє. Можливо, чотири.

— Перебування в горах є для мене є своєрідною медитацією. Я надто багато працюю, тож приємно відійти й на деякий час подумати про щось зовсім інше. Так би мовити, зарядити батареї.

— Еге ж.

Повітря на платформі було нерухоме, наповнене запахом дизеля й теплого металу. За той час, що ми діставалися до вокзалу від дому я добряче спітніла. Ми знайшли свій вагон та увійшли. У вузькому коридорі було тісно, бо всі пасажири шукали свої місця, і багато з них були, як і ми, з рюкзаками. На щастя, ми з Генріком незабаром знайшли наше купе — першого класу, з власним душем і туалетом. Ми відчинили двері й поклали рюкзаки на підлогу.