Книга Сарек, страница 9 – Ульф Квенслер

— Ні, вона не завжди була самотньою, — буркнув він.

— Хіба не завжди? — здивувалася я.

— Ні, не завжди. У неї були хлопці.

— Ну, у кожному разі, — провадила я, — вона зустріла хлопця на ім’я Якоб. Він працює в БКГ і, здається, багато часу проводить у горах, тож вона запитала, чи може він поїхати разом із нами.

— Але ви з ним ніколи не зустрічалися? — насупивши брови, запитав Марк.

— Ні, — кинув Генрік.

Еріка звернулася до Улофа:

— БКГ — чи то не там працює Юссан?

— Саме там. Яке прізвище того хлопця?

— Тессін. Якоб Тессін.

Улоф на мить замислився.

— Я кілька разів ходив разом із Юссаном випити після роботи. Якоб… ім’я здається знайомим. Знаєш приблизно, який він на вигляд?

— Високий і темноволосий, — відповіла я. — Хто такий Юссан?

— Мій кузен.

— Високий темноволосий незнайомець, — проголосив Сімон дурним голосом, наче читав романтичний роман. Нікому це не здалося смішним, а найменше Генріку, який зробив великий ковток вина. Я не казала йому, що знайшла Якоба у фейсбуці й бачила його фотографії.

— Мені здається, я міг його бачити, — сказав Улоф. — Дуже знайоме ім’я.

— То чи не міг би ти поспитатися у свого кузена, що він за один? — попросила я.

— Без проблем. Якоб Тессін?

— Саме так.

— То що ви вирішили? Ви дозволите йому приєднатися? — запитала Еріка.

Я вже пошкодувала, що підняла цю тему. Ми з Генріком не закінчили це обговорювати, і тепер наші напівп’яні друзі — а якщо казати про Сімона, то геть п’яні — перебиратимуть «за» і «проти». Я зрозуміла, що Генрік може здатися невеликодушним і дріб’язковим.

— Ми ще не вирішили, — відповіла я. — 3 одного боку, Мілена ніколи раніше не запитувала, чи може вона взяти когось із собою. Та й мені довелося відкласти цьогорічну поїздку, тому що влітку я працювала, і вона не заперечувала. Тому сказати «ні» мені якось незручно. З іншого боку… компанія у горах дуже багато важить. Ми всі троє дуже добре знаємо одне одного, а тепер нам, можливо, доведеться миритися з присутністю зовсім незнайомої людини. Це геть не те саме.

Еріка кивнула:

— Про мене, дещо дивно з боку Мілени навіть запитувати про те.

«Звісно, ти пристаєш на бік Генріка, — роздратовано подумала я. — Ви завжди граєте в одну дудку». Але насправді було несправедливо так думати, адже Еріка поняття зеленого не мала хто з нас двох якої думки.

— Так, але якщо цей хлопець любить гори… Я не думаю, щоб Мілена запросила б когось негідного.

— Ну, ми не збираємося вирішувати це питання сьогодні ввечері, — різко сказав Генрік. Усім було видно, що він роздратований.

— Ти маєш цілковиту слушність, — м’яко сказала я, намагаючись згладити ситуацію. — Кому каву, кому чай?

Шум голосів пролунав у відповідь. Усі були раді змінити тему. За винятком Сімона. Він одним духом вихилив уміст склянки.

— Якоб Тессін — звучить як довбаний задрот.

Ніхто не засміявся.

У суботу, в день від’їзду, ми встали рано, щоб зібрати речі. Усе було куплено й складено докупи, тож нам залишалося лише спакувати це в заплічники.

Зазвичай мені подобається збирати речі, коли ми йдемо в гори. Якби я могла повністю зосередитися на цьому завданні, я б отримала дійсне задоволення. Усі ці речі, які ми беремо із собою, нагадують мені про сильні враження від попередніх подорожей. Коли я тримаю в руках маленьку пляшечку для рідкого мила, то відразу відчуваю запах обгорілої дерев’яної панелі в старій сауні, бачу схил гори крізь крихітне віконце.