Книга Сарек, страница 13 – Ульф Квенслер

— Це наші місця, — сказала я Мілені та Якобу. — А ваші де?

— Я думаю, що дещо далі. Та й ми не разом їдемо — Якоб придбав собі квиток лише днями.

— Пощастило, що було місце.

Якоб посміхнувся мені.

— Дуже пощастило, інакше мені довелося б їхати автостопом.

Я глянула на Мілену. Вона теж посміхалася, але водночас у її очах було питання. Я зрозуміла, що вона намагалася зрозуміти, що я думаю про Якоба.

— Може, зустрінемось у вагоні-ресторані через півгодини? — запропонувала я.

— Добре, — сказала Мілена та пішла далі коридором. Якоб затримався та кивнув нам із Генріком — хоча, як мені здалося, передусім мені. Потім пішов за Міленою. Лише зараз я помітила, що в нього до рюкзака було прикріплене альпіністське спорядження — гаки, мотузки та льодоруб. Він що, планував покоряти Нордтоппен? Або підійматися до кратеру Туолпаґорні?

Я зачинила двері й опустилася на розкладне сидіння.

Генрік уже сидів на полиці навпроти. Зрештою я сказала:

— То що ти думаєш?

— Він здається нормальним хлопом.

— І мені так здається.

— Угу.

— Мушу визнати, що я відчула полегшу.

— Угу.

— Уяви собі, якби ми через п’ять хвилин подумали: о ні, нам доведеться провести тиждень у горах із цим ідіотом.

Генрік не відповів. Він мав втомлений вигляд.

— Ти не бачив його раніше? — поспиталася я.

— Що? Та ні.

— Є щось… Як тільки я побачила його, я відчула, що в ньому є щось знайоме.

— Таж ти бачила його світлини у фейсбуці.

— Так, але я маю на увазі не це.

— Ні, я його не впізнаю.

Відчуття, що я бачила Якоба раніше, було невловимим. Щойно я зосередилася на цій думці, спробувала точно визначити, що саме мені здалося знайомим, вона зникла, як подих на склі.

Я зітхнула й озирнулася. Ось ми в нашому купе першого класу з двома зручними полицями й власним туалетом прямуємо в гори на тижневу прогулянку. Це був момент, сповнений енергії та очікування — коли ти з нетерпінням чекаєш чогось чудового, але воно ще не почалося. Часто ці моменти були кращими за сам жаданий досвід.

Я нахилилася вперед і поклала руку на руку Генріка:

— Верхня чи нижня полиця?

— Байдуже. Ти обирай.

— Добре, тоді я візьму верхню.

— Хоча тобі насправді більше подобається нижня.

— Ні.

— Я спатиму на верхній.

— Не спатимеш, я вже поклала туди свої речі.

Генрік відповів на мою посмішку, потім теж нахилився вперед, і ми поцілувалися.

«Все буде добре», — подумала я.

З кишені Генріка почулося дзижчання. Він дістав телефон і відкрив повідомлення, яке отримав. Коли він читав його, я помітила, що він майже непомітно насупився.

— Гм.

— Що там?

Він відповів не відразу. Глибоко вдихнув, потім випрямився.

— Е-е… це від Еріки.

— І що вона пише?

Вона пише: «Дякую за вечерю минулого тижня, рада була вас обох бачити. Улоф запитав свого двоюрідного брата, і той сказав, що Якоб Тессін у БКГ не працює. Дивно, але за що купила, за те й продаю. Бажаю чудово провести час у горах».