Книга Сарек, страница 98 – Ульф Квенслер

— Тож перед тим, як вийти на сніг, ми зупинилися й зварили каву, з’їли по енергетичному батончику. Усе було добре.

— Гаразд.

Потім ми почали йти сніжником, але незабаром Генрік зупинився, і він… Поклав руку на серце, наче… ніби він думав, що воно зупиняється чи щось таке. Він став падати…. спочатку впав на коліна, потім на бік. Його обличчя було спотворене.

— Ви знали, що відбувається?

— Спочатку я подумала, що це якась фізична недуга, що йому не вистачає повітря. Я стала біля нього на коліна,

розстібнула йому куртку, розстібнула змійку й усе таке, але він… він все ще не міг дихати.

— Продовжуйте.

— Він не міг говорити, тож я спробувала штучне дихання рот у рот. Зрештою, що б це не було, воно почало проходити. І тоді я подумала, що, можливо, це була панічна атака.

— Еге ж.

— Генрік ніколи раніше не страждав від чогось такого, отже…

Мовчання.

— Анно, як ви гадаєте, це пов’язано з тим, що сталося минулого дня?

— Так, звісно. Він думав, що загине там у сніговій бурі, тож коли ми піднялися на гору по снігу, усе це нахлинуло на нього.

— Гм. І саме тоді ви відмовилися від ідеї перейти через перевал?

— Не відразу.

— Ні?

Мовчання.

— Я вийняла плиту й розігріла фруктовий суп. Я сподівалася, що коли йому стане трохи краще, ми зможемо йти далі, але шансів не було.

— Справді?

— Він навіть не міг дивитися на гору, щоб знову не відчути себе погано.

— Невже?

— Вершини були приховані за дощовим туманом і димкою, тому їх не було видно… Видимість була поганою. Я припускаю, що це було відчуття втрати. Знову.

— Це зрозуміло.

— Гм. Так ми ще трохи посиділи, а потім рушили вниз. Йому довелося спиратися на мене. Коли ми вийшли зі сніжника, місцевість стала рівнішою, стало легше. Ми зупинилися на обід і вирішили обрати план Б.

— Який саме?

— Продовжити рух до центру Сарека, як Мілена та Якоб.

— Ви збиралися наздогнати їх?

— Ні — вони мали двадцять чотири години переваги.

— Ви не думали відпочити один день, а потім зробити нову спробу?

— Я розглядала усі можливості.

— Але?

— Але Генрік був абсолютно впевнений, що йому не вдасться перейти через перевал. «Я просто не можу цього зробити, — знай повторював він. — Я не можу цього зробити, я не можу». Я не хотіла тиснути на нього занадто сильно.

— Еге ж.

— Інший варіант.

Мовчання.

— Як ви почуваєтеся, Анно? Зморилися? Ви б хотіли зупинитися?

Мовчання.

— Ні, все гаразд.

— Ви впевнені?

— Так.

— Ми однаково скоро закінчимо, але мені б дуже допомогло, якби ви могли продовжити ще трохи.

— Так. Інший варіант полягав у тому, щоб йти в протилежному напрямку в Сарвесваґґе. Вийти десь у Падьєланті. Я знала, що там є марковані стежки, туристські будиночки тощо.

— Так.

— Але від одного будиночка до іншого може бути значна відстань, і я не мала чіткого уявлення про стежки. Існував значний ризик того, що ми могли б тинятися цілими днями.

— Саме так.

— Я багато часу вивчала карту Сарека, тож я мала картину, як Сарвесваґґе веде до Ровдюрсторґета, потім до долини річки Рапа і так далі. Я також вважала, що шанси зустріти інших туристів у центрі Сарека досить високі, а це означало, що ми зможемо сфотографувати їхню карту на мій телефон. Тож ми обрали Сарек, але це рішення мене не зовсім влаштувало. У мене було погане передчуття.

— Гм.

— Думка про те, щоб вирушити в цю величезну пустелю без карти, це… Я знала, як легко було заблукати, тому що саме це ми й зробили минулого дня. Отож, як я вже сказала, у мене було погане передчуття. Чесно кажучи, я мало не знепритомніла.

— Гм. Знаєте що, Анно, думаю, на сьогодні досить. Спробуйте відпочити.