Книга Сарек, страница 95 – Ульф Квенслер

Якщо завтра вранці знову випаде сніг або нам здаватиметься, що є ризик нового шторму, тоді… ні. То варто побути тут добу, набратися сил.

Я чистила зуби. Настала темрява, почав падати крижаний дощ. Усе навкруги було темним і тихим, якщо не рахувати крапель дощу, що стукотіли по моїй куртці. У повітрі не було ні запахів, ні смаків. Це було схоже на те, що Сарек вирішив виключити всі чуттєві враження, окрім фізичних відчуттів, щоб раз і назавжди позбавити нас і їх.

«Ласкаво просимо до Сарека. Але будьте готові змерзнути сильніше, ніж будь-коли раніше» — іронічно думала я.

Згідно з моїм звичайним розпорядком, перед сном я мала добре вимитися й одягнути свіжий одяг, щоб краще спати. Проблема полягала в тому, що я дала Генріку свою останню суху зміну одягу. Роздягатися під холодним дощем і плескатися в ще холоднішому потоці, щоб знову вдягнути ту саму вологу, прохолодну білизну, було б безглуздо, тому цього вечора я зробила виняток.

Яке це негостинне місце.

Я пролізла в намет і застібнула за собою дверцята. Дістала свій спальний мішок із захисного чохла й розклала його на надувному ліжку. Було сухо, але то була слабка втіха, враховуючи, якою змерзлою і нещасливою я почувалася.

Генрік уже сидів у спальному мішку поруч зі мною та тупо дивився на дах намету. Я вклалася й щільно закутала ноги в спальник. Земля була нахилена, і я перекотилася до нього. Нахилилася й легенько поцілувала його в губи.

На добраніч.　На добраніч, — пробурмотів він.

Автоматичне побажання, без жодних справжніх емоцій. Ні ніжності, ні жаги близькості. Але навіть автоматичне побажання мало певну цінність. Без нього точно щось було б не так.

Я вмостилася, слухаючи, як дощ стукає по наметі. Я все ще мерзла й знала, що мерзнутиму кілька днів, щогодини й щохвилини, поки ми не досягнемо бази в Сталолуокті.

Генрік раптом розстібнув спальник і сів. Він потягнувся до головного ліхтаря, рачки виповз із намету під тент. Засвітився ліхтар, промінь прокотився з боку в бік, заграв по брезенті намету, по моєму обличчі. Я чула, як Генрік порпається серед своїх речей. Нескінченно.

— Що ти робиш? Що ти шукаєш?

— Я думаю, що я…

— Що?

— Я міг покласти карту в одну із зовнішніх кишень моїх водонепроникних штанів…

Я зітхнула. Генрік продовжував нишпорити.

— Генріку? Годі, будь ласка.

Він не відповів, просто продовжував порпатися в своїх речах. Відкривав та закривав змійки. Відкривав та закривав кнопки. Рився в рюкзаку.

— Генріку, ти що — не можеш знайти свої водонепроникні штани?

— Я їх знайшов.

— Тож ти перевірив кишеню — чи була там карта?

— Ні.

— Тоді повертайся в ліжко.

— Я також збираюся перевірити куртку.

— Хіба ти вже не робив цього разів п’ять?

Він не відповів. Став дедалі завзятіше нишпорити. У цьому було щось маніакальне. Як довго це мало тривати? Мене охопила раптова підозра. Я сперлася на один лікоть і визирнула крізь дверцята намету.

— Ти теж мої речі перевіряєш, еге ж?

Він дивився на мене тупо, трохи ображено.

— Звичайно, ні.

— Тоді повертайся спати — з мене вже досить.

Зрештою він здався, повернувся та заліз у свій спальний мішок. Вимкнув налобний ліхтар і прибрав його. Настала тиша. На деякий час. Поки я не почула його голос у темряві:

— Можливо, Якоб мав рацію. Можливо, ми не підходимо одне одному. — Його голос був рівний і сумний, якийсь упокорений.