Книга Сарек, страница 94 – Ульф Квенслер

Я закип’ятила воду й зробила гарячий шоколад. Генрік позичив у мене суху термобілизну, а також дістав ворсисту кофту з дна свого рюкзака, яка була ще вологою, а не наскрізь мокрою. Тим часом я одягнула ще кілька шарів — кофту з мериносової вовни та поліаміду, м’який жилет і тонкий вовняний капелюх — намагаючись зберегти тепло тіла, яке мені вдалося виробити.

Вітер майже зовсім вщухнув, але сніжинки й далі летіли на землю.

Ми сьорбали шоколад, стиснувши долоні навколо гарячих чашок. Нашим задерев’янілим, замерзлим пальцям було через це дуже боляче, але нам потрібна була кожна частинка додаткового тепла, яку ми могли отримати.

Генрік сказав:

— Ти завжди маєш брати із собою в гори дві карти.

— Гм.

— Принаймні, якщо ти йдеш зі мною.

Я не відповіла.

— Однак це дивно… Тому що я начебто призначив цю нагрудну кишеню — оцю ліворуч — кишенею для карти. Саме сюди я завжди кладу карту, коли я її беру із собою. Так само, як при перельотах я завжди кладу квитки — і свій паспорт — у зовнішню кишеню сумки. І все ж, коли в мене було на думці дві речі одночасно, я просто взяв і кинув її на землю. Це божевілля.

— Ще шоколаду? — я підійшла до плити й узяла каструльку. Я не отримала відповіді, але однаково долила в його кухоль.

— Як ти думаєш, чи варто ще раз пошукати карту на шляху вниз? Я маю на увазі, оскільки ми однаково проходимо повз це місце?

— Ні.

— Якщо ми отаборимося поблизу, я зможу її пошукати.

«Таж припини говорити про довбану карту», — роздратовано подумала я.

— Я думаю, що нам варто спуститися ще нижче, перш ніж зупинитися на ніч. Спробувати знайти затишне місце.

— Саме так.

Якщо вітер знову підніметься, коли все скрізь буде сирим, ніч буде дуже холодною.　Гаразд, так і зробимо.

Генрік зумів усміхнутися, мляво й покірно, а потім зробив ще один ковток шоколаду. Він досі тремтів.

Через кілька годин ми продовжили спуск і знайшли місце з величезними скелями, які повинні були з двох сторін захищати від вітру. Ґрунт був похилий і нерівний, але чимось треба було поступитися. Сніг перестав падати, але в повітрі стояв крижаний холод, і небо було сірим. Ніщо не вказувало на те, що в осяжному майбутньому ми зможемо зігрітися й висохнути.

Ми поставили намет, який був не просто вологим — він був наскрізь мокрим зовні та всередині. Такими само були надувні ліжка та постіль. Мій спальник був сухим, і я вирішила залишити його в сумці, поки не прийде час спати.

Ми нагріли воду на плиті та з’їли нашу сублімовану їжу — індійське рагу з куркою та рисом. Це не було кулінарним шедевром, але було приємно мати в животі гарячу їжу. Ми випили ще трохи гарячого шоколаду, коли темрява почала накривати Сарвесваґґе.

Генрік поступово вгамовувався, і поки ми їли, він майже не говорив. Він здавався втомленим. Після його лепетання після нашого возз’єднання я відчула майже полегшення, коли він повернувся до свого знайомого, задумливого мовчання, але мені було цікаво, чи буде завтра в нього бажання знов шукати дорогу. Можливо, він був не просто втомленим, а й трохи травмованим через ті години, які він провів на самоті на горі під час снігової бурі, думаючи, що зараз помре. Особисто я придушувала спогади про короткий спалах паніки, коли мчала на гору наосліп, але моє тіло це пам’ятало. Варто було лише припуститися маленького спогаду про той момент, і в мене похолола кров і забилося серце.