Книга Сарек, страница 92 – Ульф Квенслер

Принаймні я рухалася, а Генрік залишався на одному місці майже дві години посеред снігової бурі. Тепер його тіло сильно тремтіло, і він знай повторював:

Ти повернулася. Ти повернулася.　Звичайно, я повернулася. Тепер ми повинні спуститися з цієї гори.

— Я намагався… поставити намет… але….

Тільки тепер я озирнулася. Мій заплічник був на тому ж місці, де я його залишила, частково засипаний снігом. Я не думаю, що Генрік його торкався. Водонепроникний чохол був на місці, тому вміст мав бути досить сухим.

Його заплічник, однак, стояв роззявлений просто неба, наче дитина, що намагається ловити сніжинки відкритим ротом. Одяг і спорядження лежали розкидані по землі, а намет був розібраний. Скрізь валялися кілочки. Він устиг поставити кілька металевих опор, але далі не просунувся.

Це було недобре. Усі його речі знову були наскрізь промоклі, до того ж вони могли легко загубитися в снігу. Було не так вітряно, як раніше, але хто міг знати, що вже встигло припорошитися. Я відпустила його й сказала:

Нам потрібно зібрати все це й спуститися в долину якомога швидше.

Він кивнув:

Вибач, я думав, що мені потрібен якийсь захист.　Усе гаразд, зберемо все й підемо.　Це була дурість. Мені дуже шкода.

Ми працювали швидко і якісно, зчищаючи сніг із кожного предмета та запихаючи все в рюкзак Генріка. Я дивувалася, як йому прийшло в голову залишити його з відкритим верхом просто посеред хуртовини, мабуть, він повністю втратив контроль над тим, що відбувається.

«На себе подивись, — подумала я, — сама щойно впадала в паніку».

Його водонепроникного чохла не було й знаку, але тепер це не мало значення, оскільки все одно все було мокрим. Ми витягли хребтові стовпи та витратили деякий час на пошуки нейлонового мішка, у якому вони були, але не змогли його знайти. Це не була велика втрата; ми могли б роз’єднати стовпи та загорнути їх у намет, але Генрік не хотів припиняти пошуків.

— Напевно, я поклав його десь тут…

— Облиш, ми можемо обійтися без нього.

— Можливо, його здуло… було дуже вітряно, коли я починав ставити намет.

— Згортаємо намет.

Я схопилася за один кінець і кивнула йому, щоб він схопив інший. Ми підняли й обтрусили тент, стараючись позбутися якнайбільшої частини снігу.

— Знайшла мапу? — запитав Генрік.

— Ні.

— Ти мала рацію, це я її загубив.

— Забудь. Зараз це не має анінайменшої ваги.

— Тепер я пам’ятаю, ти дала карту мені, а я поклав її, коли пішов розпалювати піч.

— Струсни ще раз зі свого боку.

— Або вона могла випасти з моєї кишені дорогою сюди.

Ми поклали складений намет на землю. Генрік випрямив складки й притиснув їх коліном, щоб ущільнити. Я згорнула складений брезент у рулон, попутно змахуючи сніг.

— Інакше ти б знайшла її там, де ми зупинилися випити кави. Ти ж дісталася того місця, чи не так?

— Гм.

— Якщо її теж не здуло.

Коли я закінчила, я принесла чохол для намету, який ми знайшли, коли шукали мішок для кілків. Генрік підняв згорнутий намет, а я насунула на нього чохол. Закріпили намет під моїм рюкзаком, і нарешті ми могли вирушити з гори.

Разом. Змерзлі, втомлені та голодні, але разом.

Я бігла праворуч, щоб дістатися Генріка, тож тепер трималася трохи ліворуч, сподіваючись знайти лінію слідів. Якби навіть я не змогла це зробити, це б не було катастрофою. Якщо ми рухалися вниз, ми однаково могли потрапити лише в долину.