Книга Сарек, страница 90 – Ульф Квенслер

Я випила води, рушила далі. Рівні, ритмічні, цілеспрямовані кроки, мої очі твердо сфокусовані на тому, щоб лінія моїх слідів була прямою.

Я згадала стару телепрограму під назвою «Лінус на лінії». У ній розлючений маленький чоловічок яро жестикулював та корчив грмаси тому, хто його намалював. Здається, я бачила кілька випусків на ютубі.

Я була «Анною на лінії», хоча сама малювала власну лінію на снігу. Крім того, я була спокійною і зосередженою. «Анна на лінії» не може стати телевізійним шоу — це просто жінка, що йде рівномірним кроком задом наперед, що вряди-годи зупиняється, щоб крикнути «Генрік», повертається своїми слідами, повертається і повертається, знов повертається і продовжує задкувати.

Знову.

Можливо, мені це лише видавалося, але мені дійсно здалося, що хуртовина трохи вщухає. Я знала, що сніг у Сареку у вересні був можливий, але ніколи не чула, щоб сніг йшов днями поспіль, як посеред зими.

Я вперто дотримувалася свого плану, мій голос ставав дедалі хрипкішим від крику, а литки починали боліти. Перевірила час: я йшла пів години.

Снігопад, безперечно, тепер послабився. Мені здавалося, що я зможу бачити свої сліди трохи далі.

Я продовжувала. П’ятнадцять хвилин, двадцять.

«Ти не зможеш, — виникала подеколи зрадницька думка. — Ти ніколи не знайдеш Генріка».

Через годину я зупинилася, випила води, відкашлялася і закричала якомога голосніше:

— ГЕЕНРПКУ! ГЕЕЕНРШКУ! — волала я на сніжинки, що падали на землю.

— ГЕЕЕНРШКУ!

Знов жодного відлуння, знов відчуття перебування в кімнаті зі стінами, оббитими ватою. Ні луни, ні відповіді.

Якби він усе ще був там, де я його залишила, і якби я пішла в правильному напрямку, що я мала зробити, оскільки я точно дотримувалася ПЛАНУ, він мав би зараз почути мене.

Але, можливо, ПЛАН не спрацював. Можливо, це був поганий ПЛАН.

«Ти не зможеш, — думала я. — Ти ніколи не знайдеш Генріка».

Сумнів з’явився зараз, як перше лоскотання в горлі перед серйозною застудою. Відчуття спокою, як і паніка, було хвилею, що розбилася об берег та спала.

Я зрозуміла, що є речі, які я могла не врахувати. Можливо, я йшла не в такому темпі, у якому ми з Генріком йшли раніше. Насправді, можливо, я маю йти ще зо тридцять хвилин, перш ніж хоч наближуся до нього. Я глибоко вдихнула, знову зосередилася.

Із планом усе гаразд. Це хороший план. Найгірше, що можна зробити, коли маєш хороший план, це зарано від нього відмовитися.

Тож я продовжувала йти, задкувала ще десять хвилин, мої очі були прикуті до слідів, які я залишала. Я так сильно зосередилася, що спочатку не помітила вузьку темну лінію, яка йшла паралельно моїм слідам, за кілька метрів праворуч. Вона була шість чи сім метрів завдовжки, можливо, двадцять сантиметрів у найширшому місці, звужуючись з обох кінців, як ніж для філе лосося. Вона була вкрита свіжим снігом, але я бачила, що за рельєфом вона глибша, ніж все, що її оточувало.

Я відразу зрозуміла, що це, але я все ж підійшла, щоб уважно роздивитися.

Так, це була тріщина. Гї намітало снігом, тому я не бачила дна, але вона мала бути досить глибокою.

Я обернулася та подивилася вгору, і в мене відвисла щелепа.

Приблизно за п’ятнадцять метрів попереду на ландшафті була глибока тріщина, що перетинала мій маршрут навскоси. Завширшки вона була кілька метрів, а завдовжки — від одного кінця до іншого — щонайменше п’ятдесят метрів.