Книга Сарек, страница 88 – Ульф Квенслер

Як довго я біжу? Лише кілька хвилин. Мені залишилося щонайменше пів години, перш ніж дістатися до Генріка.

Я не зможу. Я не встигну.

Буря проноситься по горі, як гумка по білому аркуші, миттєво стираючи напис із наших слідів.

Мої стегна горять від молочної кислоти. Мої легені розриваються. Сліди не йдуть більше безперервним ланцюгом, вони зникають на метр чи близько того, потім мені вдається роздивитися ще кілька з них. Зараз видно лише найглибші сліди, які скоро зникнуть.

Генрік сидить там, на горі, сам-один у снігову бурю, і я не зможу знайти до нього дорогу. Ми можемо померти тут — обоє.

Здається, це найкращий момент для паніки.

Дике, неконтрольоване відчуття охоплює мене, ніби чудовисько дихає мені в потилицю, і я мушу тікати якнайшвидше, від цього залежить моє життя, і я забуваю все, що знаю про ефективний та енергоощадний стиль бігу і просто тікаю. Біль у стегнах і легенях зник.

Може, це той самий додатковий запас сил, який мені потрібен? Та сила, яка дозволить мені бігти просто крізь стіну?

Кращим за всі енергетичні напої у світі є смертельний страх.

— Генріку! — кричу я в снігову завісу. — Генріку!

Я мала б сповільнитися, щоб не пропустити сліди, які дедалі рідшають, але я не можу, я не контролюю себе, я просто мчу наосліп. Це слід? Я думаю, що так, але я не можу бути впевненою, я продовжую бігти, метр за метром, секунда за секундою, не бачу більше жодних слідів, поки врешті-решт мені не здалося, що один я побачила. Я гальмую і зупиняюся. Так, на снігу ледь помітний контур підошви черевика. Я все ще бачу… Думаю… Сніжинки кружляють перед моїми очима, в очах, я дивлюся в землю, ніби дивлюся на тривимірну картину, чекаючи, поки приховане зображення розкриється.

Мій мозок шукає шаблон, але не може його знайти. Сліду немає.

Я піднімаю голову й бачу лише рівний товстий шар свіжого снігу. Гора пустила наші сліди в забуття.

— ГЕНРІКУ! — волаю я на весь голос. — ГЕНРІКУ! ГЕЕЕНРІІКУ!

Я перебуваю в ідеально звукоізольованому світі. Немає відлуння. Таке враження, ніби моє волання відбувається тільки в моїй голові, навколишній світ негайно придушує звук.

— ГЕЕЕНРІКУ!

Відповіді, звичайно, немає.

Світ мовчазний і холодний, і білий, як забуття. Як смерть.

— ГЕЕЕНРШКУ!!!

Не знаю, скільки разів я кричала, але в мене почало боліти горло. І не було жодного звуку у відповідь. Я була сама й стояла в сніговій бурі.

Цунамі паніки мало не збило мене з ніг, але воно поступово почало відступати. Я стала поступово опановувати себе.

Спочатку саме лише усвідомлення того, що я насправді можу померти, призвело до того, що я не витримала. Коли я звикла до цієї думки, зрозум іла, що це реалістичний результат цієї пригоди, то я також зрозуміла, що цей результат аж ніяк не неминучий.

Я трохи постояла, дозволивши своєму пульсу сповільнитися. Витерла сніжинки з голови, підняла каптур і зав’язала шнурівку, залишивши відкритим лише обличчя.

Я контролювала своє дихання, а це означало, що мій мозок знову почав працювати.

Мені все ще залишалося визначити, наскільки добре чи погано все може закінчитися.

Найважчим було перше рішення: чи маю я залишити Генріка в біді й рятуватися сама? Або я маю спробувати його знайти?

Навіть коли я формулювала це запитання, я знала відповідь. Було б немислимо залишити Генріка самого на горі.