Книга Сарек, страница 86 – Ульф Квенслер

Дощ і далі б’є по обличчі та стукає, наче молотком, по каптурі, кожна крапля, яка падає біля мого вуха, здається, посилає удар грому просто мені в голову.

Я постійно рухаюся, дивлюся спочатку сюди, потім туди, але намагаюся діяти методично. Ходжу за дедалі зростаючими колами. Десять метрів від того місця, де ми відпочивали, двадцять метрів, тридцять, сорок.

Я вже певний час шукаю. Принаймні п’ятнадцять хвилин, може двадцять, а може навіть трохи більше.

Я повернулася сюди, сповнена надії, і поки що не маю наміру здаватися, але сумнів починав гризти мене. Я можу не знайти карту. Певно, що її тут немає. Що, як Генрік засунув її в кишеню і забув закрити змійку? Якщо так, вона могла випасти десь на шляху вгору. І чому я не шукала її, прямуючи вниз?

Її неможливо знайти.

На кілька коротких секунд я відпускаю думки, даю волю сумнівам, і мене захльостує хвиля страху.

Карта зникла. Ми загубилися в Сареку. Справи гірші, ніж кепські.

Я знов паную над своїми думками, змушую себе зосередитися. Розглянемо менш вірогідні гіпотези, які все ще варті розгляду. Наприклад, карту могло здути в струмок і віднести течією, тоді вона мала опинитися на певній відстані від початкової точки моїх пошуків. Це забирає час, але я повертаюся до струмка й іду вздовж нього набагато далі, ніж минулого разу. Сто метрів, двісті метрів.

«Ну годі, — кажу я собі, — ти вже маєш розуміти, що ніколи не знайдеш цю карту. Скільки часу ти збираєшся змарнувати на її пошуки? Тобі не шкода згаяного часу? Гаразд, звісно, ти дієш методично й використовуєш кожну можливість, щоб її знайти, але, як ти думаєш, кого ти хочеш обдурити? Ти просто не хочеш погодитися з тим, що карти немає».

Я майже вже готова повернутися, коли піднімаю голову й бачу помаранчеву смужку, що яскріє поруч зі скелею біля самого краю води поряд із чимось біло-блакитним.

Це карта. До біса, це справді карта.

Дякую тобі, Боже!

Моє серце сповільнюється, а потім б’ється вдвічі швидше, перш ніж почуття полегшення розливається усеньким моїм тілом. Досі я не усвідомлювала, наскільки зневірилася. Я глибоко вдихаю, відчуваю, що мої плечі опустилися.

Так. Так. Так. Так.

Я кидаюся бігцем, прагнучи дістатися до карти, перш ніж її знову здує. Зараз вітер сильніший, і дощ відчувається інакше, ніби…

Так, він перетворюється на мокрий сніг.

Мені вряди-годи доводиться на секунду відводити очі від карти, щоби побачити, куди я ступаю, було б катастрофою, якби через мій поспіх я втратила пильність і вивернула щиколотку.

Це ж карта, чи не так?

Я гальмую. СТІЙ. Дихай. Подивись на неї з відстані п’яти метрів.

Ця карта — зовсім не карта.

Помаранчева пляма — це лишайник. Лишайник цього виду я багато де бачила в горах. Біла пляма — це інший вид лишайника. А блакитна — не блакитна, а відтінок сірої скелі, на якій ростуть ці лишайники.

Розчарування розливається всім моїм тілом так само, як полегша хвилину тому. Карта зникла — я не маю іншого вибору, як прийняти зараз цей факт. Найгірший сценарій став уже не сценарієм, а реальністю.

Лайно. Лайно. Лайно. Лайно. Лайно.

А навколо мене мокрий дощовий сніг перетворився на справжній сніг, і холодні важкі пластівці падають мені на обличчя. Я не можу в це повірити.

Сніг у вересні? Що не так із цим бісовим місцем?

Зараз я перебуваю посеред справжньої снігової бурі, деякі пластівці, здається, кружляючи, несуться назад у небо, звідки вони й з’явилися. Інші вже почали осідати на землі. Переді мною біла вуаль, мов тонка завіса — ще прозора, але ненадовго.