Книга Сарек, страница 89 – Ульф Квенслер

Що, звісно, позбавило мене можливості спростити власний порятунок, тому що я ні секунди не сумнівалася, що впораюся, якщо розвернусь і спущуся назад сама. Коли буря вщухне, а я розраховувала, що це станеться досить скоро, мені, скоріше за все, не надто важко буде знайти дорогу до Сталолуокти. Якщо ж буря триватиме, я могла б продовжити шлях до Сарвесваґґе, наздогнати там Мілену та Якоба та йти разом із ними через Сарек, згідно з нашим початковим планом. Це був не найкращий варіант, але він був досяжний.

Однак, якщо б я продовжувала йти на гору, я ризикувала значно більше. За нинішніх погодних умов шанси знайти Генріка були невеликі. З іншого боку, саме в Генріка був намет. Мені ж проводити ніч просто неба без захисту під час снігової бурі було небезпечно.

Водночас я не була надто впевнена, що йому стане духу чи сил пережити ніч самостійно. Навіть просто встановити намет, коли дув такий сильний вітер, було складно.

Тож я прийняла рішення: продовжуватиму пошуки Генріка ще кілька годин, поки не почне сутеніти. Якщо я не знайду його до того часу, я мала спуститися в долину, де має бути на кілька градусів тепліше, і, як я сподівалася, не було снігу. Я б знайшла захищене місце під скелястим виступом або чимось подібним. Це була б не найкраща ніч, яку я коли-небудь переживала, але я мала бути в безпеці.

Але де мені тепер йти шукати Генріка? У якому напрямку?

Поки що я стежила за нашими слідами, які ми залишили вдень. Мої свіжіші відбитки досі було видно позаду мене, хоча погода намагалася їх стерти. Вони утворювали слабку, але помітну лінію, та потім губилися.

Я, звичайно, повинна далі йти в гору по прямій чітко за тією лінією слідів.

Але як це зробити? Я не могла собі дозволити збитися на манівці.

Тож я вирішила піти задом наперед, щоби переконатися, що всі мої сліди йдуть по одній лінії.

Я зрозуміла, що це також допомогло б позначити шлях спуску в долину, який, як я сподівалася, скоро знадобився б мені та Генріку. Можливо, мені навіть варто було ліпити великі сніжки через рівні проміжки, такі, як для снігової баби. Але знову ж таки, це забере забагато часу та енергії. Швидшим і простішим рішенням було 6 час від часу повертатися, щоб наступати в свої сліди, робити їх свіжішими та глибшими. Це принаймні не відволікало б мене від правильного напрямку.

Я позадкувала на гору. Розробка найрозумнішого й найраціональнішого плану дій за цих обставин справила на мене заспокійливий вплив. У мене був план, і він допомагав стримувати паніку.

Через кілька сотень метрів я зупинилася й погукала Генріка. Досі немає відповіді. Я пройшлася назад своїми слідами, щоб поглибити їх, розвернулася й знов повернулася й продовжила крокувати, задкуючи.

Мені здавалося, що я, ймовірно, рухалася приблизно в тому ж темпі, який ми з Генріком підтримували, коли були разом. Мій стрімголовий біг по снігу тривав недовго — заледве п’ять хвилин, що могло б відповідати п’ятнадцяти- двадцяти хвилинам ходьби за моєї поточної швидкості. Тому я маю бути від сорока п’яти хвилин до години завдальшки від Генріка.

Годі було дивуватися, що він ще не міг мене чути.

Я зупинилася й крикнула знову, хоча й не мала надії отримати відповідь. Важливо було дотримуватися плану — мого рятівного жилета, моєї вакцини проти паніки. Я не хотіла, щоб моя кров знову закипіла.