Книга Сарек, страница 87 – Ульф Квенслер

Я раптом розумію, що цей сніг зараз замете сліди на снігу. Наші сліди. Мій єдиний шанс знайти дорогу до Генріка.

Починаю бігти в гору. Я зараз не біжу, я лечу. Раптом карта стає неважливою, мій розпач вже забутий. Тому що зараз я боюся по-іншому, мені жахливо страшно. Що, якщо я не зможу повернутися до Генріка?

Мені потрібно знайти дорогу назад до Генріка.

Я біжу, цілком сконцентрована, зосереджена на тому, щоб не зробити хибного кроку, слідувати слідам і значкам, які приведуть мене назад до Генріка. Я швидко розумію, що на більшість значків можу вже не зважати — снігопад занадто сильний, він залишив видимість до десяти метрів. В один момент я геть втрачаю орієнтацію. Мені доводиться повернутися і йти знову від свого попереднього сліду. Цього разу я тримаюся трохи праворуч і знаходжу шлях.

Тепер я біжу в гору, але вже не мчу. Хоч би в якій фізичній формі я не перебувала, молочна кислота дуже легко виділиться при бігу в гору. Я не хочу перевтомитися, коли дійду до сніжника, тому що тоді мені буде важче просуватися далі.

Я намагаюся порахувати, скільки часу знадобиться, щоб дістатися до Генріка з тією швидкістю, з якою я йду зараз. До початку сніжника хвилин п’ять-десять. Звідти ми йшли приблизно годину, може, годину й п’ятнадцять хвилин. Тож одна й бігцем я маю дістатися за годину.

Чи зможу я тримати цей темп ще сорок хвилин? Сумнівно. Я важко дихаю, втягуючи холодне, як лід, вологе повітря глибоко в легені. Я пітнію зсередини, окутана холодом ззовні, тепла й холодна волога зустрічаються десь на шляху між шкірою та одягом. Мені слід пригальмувати, щоб не врізатися раптом в якусь скелю.

А втім… сніг падає на землю. Прозора серпанкова завіса на землі починає нагадувати густу, щільно ткану вовну. Чи буде видно наші сліди через сорок хвилин?

Немає шансів.

Чи зможу я побачити їх за п’ять хвилин? Чи знайду вчасно перші відбитки на сніжному полі?

Я не можу сповільнитися. Навпаки, мені потрібно розігнатися, бігти так, як я ніколи не бігала. І якщо я вріжуся в скелю, то мені доведеться пробігти просто крізь неї. Я звідкись знайду силу.

Я прискорюю темп, мчу останні кілька метрів до сніжника, і так, я встигаю. Коли ми йшли вгору, я ступала в сліди Генріка, тож відбитки від них залишалися досить глибокі. Я навіть знову вступала в деякі з них на шляху вниз, тож я все ще можу їх чітко бачити. Проте ковдра свіжого снігу вкрила їх вже щонайменше на сантиметр, і пластівці й далі падають дуже швидко.

Щойно я ступаю на сніжник, просуватися стає набагато важче. Я зосереджена, я цілком контролюю свої рухи, я стежу за тим, щоб синхронізувати рухи ніг і тулуба. Однак темп і рельєф під ногами незабаром починають впливати на мої сили. Я відчуваю перші ознаки молочної кислоти в м’язах стегна. Постійний біль. Крижане повітря боляче ранить мої легені.

Видимість нещодавно становила десять метрів, а тепер заледве п’ять. Деякі дрібніші сліди починають зникати. Буря нещадно знищує сліди, які ми залишили.

Я послаблюю шнурівку навколо каптура, вона занадто туга, я відчуваю, що не можу дихати. Вітер одразу хапає звільнений каптур і збиває його з моєї голови. Біжу просто в заметіль. Я знаю, що мені варто зупинитися й натягнути каптур, але холодні вологі сніжинки приємно лягають на спітнілу шкіру.