Книга Сарек, страница 85 – Ульф Квенслер

Та й чому ж мені не знайти ту карту? Вона точно має бути десь там.

Однак річ не лише в карті. Мені потрібен цей час для себе. Мені потрібно бути подалі від Генріка, щоб відновити рівновагу. Я знаю, що зараз маю бути сильнішою, я маю планувати та йти вперед, я маю допомогти йому знайти енергію, надихнути його. Мені майже ввірвався терпець, коли він звинуватив мене в утраті карти, мені все ж вдалося зберегти спокій, але я була на межі.

Терпіння — це не мій сильний бік. Можливо, нинішній досвід стане для мене важливим.

Я продовжую йти за нашими слідами. Здається, туман порідшав, коли посилився вітер. Можливо, цей вітер розвіє хмари, і сонце вже за годину знову засяє з чистого　блакитного неба. Коли повернеться панорамний краєвид, нам буде легко зорієнтуватися та знайти дорогу до перевалу. Сьогодні ввечері ми розтаборимося в Альґґаваґґе та поговоримо про нашу пригоду, про те, як Сарек вискалив свої хижацькі зуби. Ми закладемо фундамент нашої розповіді, майбутньої гарної історії, якою ми зможемо розважити наших друзів за обіднім столом у нашій квартирі холодної осінньої ночі. Еріку і Улофа, Сімона і Йеннефер, Марка і Валле. Ми будемо їсти запіканку з дичини, пити амарон і сміятися, розповідаючи про часи, коли ми з Генріком у Сареку загубили карту й повернули не туди.

Так. Так воно й буде.

Я вже бачу початок сніжника, незабаром я біжу підтюпцем по голій землі, повністю зосереджена на тому, щоб не підвернути на осипі щиколотку. Камені мокрі та слизькі, тому я намагаюся не перестрибувати з одного на інший.

Зараз важче йти за нашим маршрутом, оскільки я не бачу слідів на снігу, які б мене орієнтували, але тут і там я бачу відбиток підошви черевика на плямі бруду, що підтверджує, що я на правильному шляху. І є значки, які я впізнаю — великий камінь тут, клубок підліску, який якимось чином зумів пустити коріння високо на схилі гори. Я весь час чую струмок зліва.

Вітер зараз посилився, і знову пішов сильний дощ. Таке враження, що він просто зупинився, щоб звести дух, зібратися із силами, щоб напасти на мене знову. Він збоку б’є мене по обличчі. Я затягую шнурівку навколо каптура так, що назовні залишився овал від брів до нижньої губи.

Раптом я доходжу до місця, де ми пили каву. Я бачу каміння, на якому ми сиділи, я навіть бачу слабкий слід від пічки на землі. Я з надією дивлюся навколо, переконана в тому, що яскраві кольори та помаранчева окантовка на карті легко дозволять мені побачити її серед усіх природних приглушених відтінків зеленого, коричневого та сірого.

Я швидко розумію, що якщо карти немає, то це, скоріше за все, не те місце, де ми робили привал. Я заглядаю за всі камені, заглядаю в маленькі щілини, де шар землі, моху та трави вкриває осипи. Якщо Генрік поклав її, коли ставив плиту, то вона все ще мала б бути тут, але, звісно, її могло здути, а може, він упустив її біля струмка, коли обполіскував кухоль, перш ніж ми знову вирушили.

Я розширюю зону пошуку, підходжу до струмка й оглядаюся, йду вздовж нього метрів по двадцять у кожний бік. Мій мозок зосереджений на пошуку чогось помаранчевого, блакитно-білого, як коли ви шукаєте шматочок пазла певної форми серед сотень інших. Ходжу дедалі більшими колами, уважно оглядаючи місцевість, але не можу знайти карту.