Онлайн книга «Сарек»
|
У мене перевернулося все в животі, і, хоча я вже й так змерзла, все одно відчула, як мене пробирає холод. Чи могли ми збитися на манівці? Але як? «Зберися, Анно, — думала я, — Тобі потрібно зберігати спокій. Ти не маєш хвилювати Генріка без потреби». Генрік завмер, важко дихаючи. Він показав на скелю навскоси ліворуч від нас. — Що це? Метрів за сто далі я побачила темніший контур на снігу, смугу в білому сніговому морі, напівприховану туманом. — Я не знаю, — сказала я, але в мене виникла жахлива підозра щодо того, що це може бути. Я проминула Генріка, підійшла ближче до темної плями, почула, як Генрік слідує за мною. Контур ставав чіткішим із кожним нашим кроком. Тепер я бачила, що колір був блакитно-зеленим. Це була тріщина — глибока тріщина в льодовику. Ми точно помилилися. Учорашній сніжник не був льодовиком. Такої тріщини в ньому просто не могло бути. Генрік наздогнав мене, ще захеканіший. — Це тріщина? — запитав він. Я радше відчула, ніж побачила, як він дивиться на мене. — Нам потрібно перевірити карту, — сказала я, намагаючись говорити спокійно й зібрано. — Таж звісно. Настала коротка пауза. Генрік переминався з ноги на ногу, дістав пляшку з водою, випив. Він дивився на тріщину, ніби чекав, що я щось зроблю. — Ти даси мені карту? — спитала я. Він подивився на мене порожніми очима. Інтерв'ю з Анною Самуельссон, ІН 880216-3382, 18 вересня 2019 р., лікарня Єлліваре, провів детектив-інспектор Андерс Сухонен — Отже, карта зникла? — Атож. — Як це могло статися? — Я дала її Генріку, коли ми зупинилися випити кави. Мабуть, він кудись поклав її. Мабуть. — Розумію. — Це було… Як я вже розповідала, ми трохи посперечалися, коли пили каву, тож ми обидва були трохи збуджені. Я і в гадці не мала про карту. — Зрозуміло. — А Генрік відмовився визнати, що це він загубив її — він наполягав, що повернув її мені. Що було неправдою. — Отже, ви знову посварилися? — Та ні. Я подумала, що ми не можемо дозволити собі марнувати сили на обговорення, чия це вина, тому сказала: «Неважливо. Що сталося, те сталося». І вирішила, що спробую спуститися вниз і пошукати її. Зрештою, ми знали, де її бачили востаннє. — А Генрік залишився там, де був? — Генрік мав залишитися на місці, так. Він був надто втомлений, щоби пройти зайвий метр. — Розумію. — Ще було не дуже пізно. Я думала, що зможу знайти карту, спрямувати нас на правильний маршрут, відтак ми зможемо пройти кілька годин, перш ніж отаборитися на ніч. — І? — Це було хибне рішення. Ми мали спуститися назад разом. Але… як то кажуть, я зараз мудра по шкоді. Розділ 23 Я біжу підтюпцем по снігу за власними слідами легкими, добре зваженими кроками. Я прихопила пляшку води, але заплічник залишила в Генріка. Пульс у мене високий, але не надто, без рюкзака я відчуваю себе спритною і вільною, я багато тренувалася в бігу на витривалість. Тіло і душа. Моя душа розчарована, тривожна й засмучена через те, що ми помилилися, тому що карта загубилася, тому що Генрік звинувачує в тому мене. Я покладаюся на своє тіло, щоб відновити баланс своєї душі. Сподіваюся, що гормони допоможуть мені. Ми йшли близько двох годин після того, як пили каву. Навспак із гірки та ще й у власному швидкому темпі, я мала б повернутися до того місця за пів години. Максимум сорок хвилин. Потім година, щоби повернутися до Генріка, не надто напружуючись. І якщо я при цьому зможу знайти карту, то це точно того варте. |