Книга Сарек, страница 81 – Ульф Квенслер

Ми йшли пів години. Сорок п’ять хвилин. Годину. Трав’янисті схили змінювалися підступними скелями. Генрік послизнувся і ледь втримався на ногах. Краю сніжника ще не було й знаку.

Він зупинився, зробив довгий вдих.

— Я потребую привалу.

— Я думала, ми збираємося дійти до початку снігового поля?

— Я втомився. Ми йшли годину. — Він говорив рішуче, майже роздратовано. Зняв рюкзак.

— Тепер сніжник має бути геть близько, — наважилася сказати я впевненим тоном. — Мабуть, ми не бачимо його через той хребет.

— Я думаю, нам варто поглянути на карту, — пробурмотів Генрік. Він зняв водонепроникний чохол і почав порпатися в рюкзаку, звідки небавом дістав плиту.

— Добре, але ми не можемо збочити, бо весь час йдемо за цим струмком. Він був лівобіч від нас усю дорогу, коли ми йшли вниз, тому ми не можемо заблукати.

— Навіть якщо так, — сказав він, не дивлячись на мене, та став збирати піч.

Акуратно складена карта лежала в нагрудній кишені мого анорака. Я дивилася на неї протягом останньої години вже кілька разів. Тож вийняла її і демонстративно простягнула Генріку.

— Дякую. Можеш піти й принести води?

— Чому б нам просто не перекусити енергетичним батончиком? Нам однаково скоро доведеться зупинитися на обід.

— Ні, я хочу випити гарячого напою. — Він узяв кавник і пішов у напрямку струмка, що дзюрчав неподалік. Його пасивно-агресивний докір спрацював — я поспішила за ним.

— Дай мені — я піду.

Він без жодного слова простягнув мені кавник і повернувся до плити.

Я опустила котелок у крижану воду. Вчора я відчула від цього шок, але сьогодні моя рука вже була така холодна, що я ледве на це реагувала. Я приєдналася до Генріка й поставила котелок на кільце плити, і незабаром Генрік висипав розчинну каву просто в киплячу воду. Ми наповнили кухлі й сіли на камінь. Я обхопила кухоль обома руками, ніби це було пташеня, яке потребує захисту. Мої змерзлі пальці почали відігріватися.

Ми мовчки пили каву — Генрік мав рацію: нам потрібно було зігрітися зсередини. Я почувалася трохи веселіше.

— Мені здається, що дощ вщухає, — сказала я. Мені видавалося, що небо над нами посвітлішало. Генрік не відповів. Він сидів мовчки, попиваючи каву й тупо дивлячись на котелок. Через деякий час він сказав:

— Про що ви з Міленою говорили сьогодні вранці?

— Про що ми говорили?

— Так.

— Але ти знаєш. Я запитала її, чи хоче вона повернутися з нами.

— З боку здавалося, наче ви сперечалися. — Він кинув на мене швидкий погляд, а потім знову звернув увагу на котелок.

— Я б не сказала, що аж сперечалися, але вона намагалася применшити ту галабурду, що сталася вчора. Гаразд, я була роздратована.

— Що ти маєш на увазі під применшенням?

— Ну, вона стверджувала, що Якоб тебе не штовхав. Наприклад.

Я сподівалася, що Генрік мене підтримає — зітхне, застогне або пробурмотить щось на кшталт «неймовірно». Все що завгодно. Я очікувала його підтримки, але замість цього він знову замовк. Він зробив ще один ковток кави й втупився в простір. Тож я вела далі:

— Не тільки це. Мене взагалі вразило її ставлення. Вона сказала, що я часто втрачаю самовладання, коли ми граємо в ігри — ніби це можна порівняти з тим гармидером, який зчинив Якоб! Я маю на увазі, що я, звісно, можу поводитися, як заплішена дурепа, але я ніколи нікого не називала «тупою лахудрою» і нікого не била.