Книга Сарек, страница 78 – Ульф Квенслер

— Ми з Генріком хочемо, щоб ти пішла з нами.

— Ні, я залишусь із Якобом, — миттєво відповіла Мілена. її голос трохи тремтів, ніби в неї були сльози на краєчку, але я бачила, що вона була радше сердита, ніж засмучена. Раніше я дуже рідко бачила, як вона сердиться, але зараз не можна було помилитися щодо її почуттів.

— Але…

— І я думаю, що ти робиш із мухи слона щодо того, що сталося вчора. — Тепер вона говорила швидко, слова вилітали з її рота, немов автоматна черга. — Якоб втратив самовладання, коли ми грали в гру — до речі, так само, як і ти багато разів. Коли ми з тобою грали в карти або Trivial Pursuit — багато-багато разів. І Якоб вибачився — а я не пам’ятаю, щоб ти коли-небудь при цьому вибачалася.

— Почекай. — Це все, що я встигла сказати перед тим, як Мілена продовжила.

— Він повівся, як повний бевзь, але він вибачився. І він не штовхав Генріка. Він насправді не штовхав.

— Гаразд. — Я намагалася зібратися з думками, потягнути час. Те, що Мілена наполягала на тому, що Якоб не штовхнув Генріка, мене розлютило. Вони, мабуть, обговорювали це вдвох вчора ввечері, Якоб, певно, все заперечував, змушуючи Мілену сумніватися в тому, що вона бачила на власні очі, схиляючи її на свій бік. Однак суперечки про це просто зараз ні до чого не приведуть. Я глибоко вдихнула, намагаючись зберігати спокій.

Настав час викласти всі свої карти на стіл.

Краєм ока я побачила, як Якоб виповзає з намету. Мій пульс прискорився, а в животі все перевернулося.

— Це ще не все, — сказала я.

— Та ну?

— Я не знаю, чи ти помітила атмосферу ніЯкобості, коли ви з Генріком учора наздогнали нас із Якобом.

— Та начебто ні, — Мілена мала геть спантеличений вигляд.

Біля намету Якоб підвівся й одягнув анорак. За його поставою було видно, що йому холодно. Він побачив, як Генрік готує сніданок, і хоча я була за тридцять метрів від нього, я могла точно зрозуміти, яка саме думка миттєво спалахнула в нього в голові. Де Мілена та Анна? Його тіло напружилося, він озирнувся. Йому знадобилася лише секунда, щоби помітити нас.

Він нагадав мені собаку, німецьку вівчарку — очі вперті в певну точку, вуха нашорошені, тіло нерухоме.

Мені бракувало часу.

Мілена стояла спиною до наметів і не бачила Якоба. Я глибоко вдихнула.

— Він залицявся до мене. Якоб залицявся до мене. — Мілена не прохопилася ані словом. Вона дивилася в землю.

Якоб почав швидко крокувати до нас.

— Ти знаєш, я б ніколи не вигадала щось подібне, Мілено. Ти знаєш мене досить довго.

— Добрий ранок! — весело вигукнув Якоб. Мілена обернулася й подивилася на нього, але нічого не сказала.

— І я чула, як ви возилися в наметі вчора ввечері, як ти плакала, — тихо продовжувала я. Я вже не мала часу й перейшла на швидкий шепіт. — Я бачу сліди на твоїй шиї. Будь ласка, прошу тебе, ходімо з нами.

Мілена витріщилася на мене з таким виразом, який мені було важко зрозуміти. У її очах був і гнів, і смуток, і ще щось, чого я не могла точно визначити. Невже це було презирство?

За секунду Якоб був біля нас.

— Привіт, люба. — Він обійняв її за плечі й поцілував, точніше притиснувся до неї губами. Вона жодним чином не відповіла на ці ласкаві жести. Проте він не прибрав руку, а навпаки став сильніше притискати Мілену до себе. Мені він подарував фальшиву посмішку.

— Добре спала, Анно?