Книга Сарек, страница 75 – Ульф Квенслер

— ВІДПОВІДАЙ НА БІСОВЕ ПИТАННЯ! Я ПОСТАВІВ ТОБІ ПРОСТЕ ЗАПИТАННЯ — ДАЙ МЕНІ ВІДПОВІДЬ!

— Якобе! — Мілена була в розпачі. Я схопила Якоба за руку й відтягнула його від Генріка, а Мілена стала між двома чоловіками. Якоб зірвався з місця й пішов геть, важко дихаючи й видаючи дивні звуки. Він зник у темряві. Генрік насилу підвівся, він був ошелешеним і переляканим.

— З тобою все гаразд? — запитала Мілена.

— Зо мною все гаразд. — Він був явно приголомшений, але, здавалося, не поранився.

Мілена не могла стримати сліз:

— Мені шкода. Мені дуже шкода.

— Не ти маєш вибачатися, — сказала я. — То він божевільний.

Мілена пішла геть від намету, але не в тому напрямку, що й Якоб.

Ми з Генріком деякий час сиділи біля нашого намету, наводячи лад у думках. Мілени та Генріка не було й знаку. Через деякий час усе тіло Генріка почало тремтіти — він тремтів, наче страждав від приниження. Я запропонувала зайти всередину й забратися в спальники, щоб він зігрівся, але він хотів поговорити.

Я розповіла йому про те, що сталося раніше — мовчати про це зараз не було сенсу. Він слухав і хитав головою, потім повторив слова, які я сказала Мілені.

— Він божевільний. Він божевільний.

Я обняла його, потерла йому спину, щоб зігріти. Він досі тремтів.

— Ми повинні вернутися додому, — сказала я.

Генрік одразу кивнув:

— Авжеж.

Отож було прийнято рішення. І більше нам не було що сказати одне одному.

Ми зайшли всередину й забралися в наші спальні мішки, але не застебнули їх, а підкотилися одне до одного й обійнялися. Я не могла не хвилюватися: що, якби Якоб кинувся вночі до намету й почав орудувати своїм льодорубом? Я пригадала, що Томас Квік зізнався у вбивстві двох голландських туристів десь у вісімдесятих, розповідаючи, що вбив їх саме так, хоча згодом його зізнання виявилося фальшивим.

Я почула кроки ззовні й негайно підвелася на лікоть, мої нерви були натягнуті. Генрік звів брови, але не мав вигляд наляканого. Здавалося, там були і Якоб, і Мілена.

— Гей! — Голос Якоба був глухим і рівним, тихішим, ніж зазвичай. — Ви не спите?

Ми з Генріком перезирнулися:

— Ні.

Якоб прочистив горло.

— Я перепрошую. За те, що відбулося раніше. — Він зробив досить довгу паузу, щоб хтось із нас сказав йому, що все гаразд, але ми лежали тихо, як миші. Зрештою він продовжив: — Я не витримав. Мені не слід було пити стільки віскі. Вибачте.

Тиша. Я уявила, як вони стоять у темряві й чекають на нашу відповідь. Я була абсолютно впевнена, що то Мілена вмовила його вибачитися. Приглушений голос, стриманість свідчили, що це була не його ідея. Можливо, вона все-таки мала на нього якийсь вплив, а може, він зрозумів, що вибачення — це єдиний спосіб не дати нам втекти найближчим же ранком.

Однаково ми нічого не сказали. Порив вітру підхопив брезент намету. Ми чули, як хтось переминається з ноги на ногу.

— Усе гаразд, — нарешті сказала я, але з мого тону ясно можна було зрозуміти, що я так не думаю.

— На добраніч, — сказала Мілена втомлено й засмучено. Я не могла не пожаліти її. Вона була такою хорошою подругою — вона заслуговувала набагато кращого, ніж це.

— Так, гарних снів, — відповіла я дещо тепліше.

Через кілька хвилин ми почули, як вони залазять у свій намет. Ми з Генріком перезирнулися, і я мовчки похитала головою, перш ніж застібнути спальний мішок. Незабаром я провалилася в неспокійний сон.