Книга Сарек, страница 72 – Ульф Квенслер

Поставивши намет, розклавши надувні ліжка та спальні мішки, ми заповзли й полежали трохи, обнявши одне одного. Генрік пильно подивився мені в очі й запитав:

— Щось сталося?

Я заспокійливо похитала головою й вже збиралася відповісти, коли ми почули кроки ззовні, а потім голос Якоба.

— Привіт, народ!

— Привіт, — сказав Генрік, напівпідводячись. Почувся знайомий звук змійки, і Якоб просунув голову в щілину, широко посміхаючись.

— Здається, що у вас тут затишно.

— Так. Не можу поскаржитися.

— Нам не дуже пощастило з кілочками, — вів далі Якоб. — Просто під землею лежить якийсь твердий камінь, тому ми не змогли їх вбити, як належить. Якщо ви почуєте, як хтось тут возиться, це буду я.

— То чому б вам не спробувати поставити намет в іншому місці, — запропонувала я. — Подалі.

— Ні, тут гарно й рівно, тож я думаю, що ми залишимося на місці, — весело сказав Якоб. — Я пропоную повечеряти через пів години чи близько того, ви як?

— Чудово, — сказав Генрік, позіхаючи.

— Домовилися. — Якоб відійшов і застебнув змійку позаду. Ми чули, як він почав бавитися кілками. Судячи з шуму, проблема була виключно з нашого боку. Здавалося, ніби Якоб весь час був просто за стінкою нашого намету. Ми з Генріком перезирнулися. Я бачила, що поведінка Якоба викликала в Генріка підозри, які неминуче зміцнили його відчуття, що між нами під час переходу щось мало статися.

— Я розповім тобі завтра, — прошепотіла я. — Все добре. Не думай про це більше. — Я поцілувала його, але він не відповів. І здавався ще стурбованішим.

Настала черга Мілени та Якоба готувати їжу, і трохи пізніше Мілена покликала нас, щоби повідомити, що вечеря готова. Вона розігріла курячий суп, куди додала трохи вермішелі для калорійності. Це вийшло смачно, ще й на десерт Якоб поділився плиткою шоколаду. Однак невимушеної атмосфери, як під час обіду, вже не було. Ні Генрік, ні я не хотіли розмовляти, і Мілена теж мовчала, дивуючись, що з нами не так. Якоб був єдиним, хто говорив, балакаючи з вимушеною втіхою. Я не могла не захоплюватися його наполегливістю — ще до того, як Генрік і Мілена наздогнали нас, він поклав собі зберегти вигляд весельчака, і вперто дотримувався цього рішення. На жаль, його поведінка мала дедалі дивніший вигляд, оскільки всі ми були дуже пригнічені.

Згодом Мілена не витримала такої атмосфери. Вона запропонувала нам пограти в МІГ — так звану «Мобільну інтелектуальну гру». Ця гра містила питання та відповіді і була дещо схожа на Trivial Pursuit, але з колодою карт. Колись у походах ми так грали чи не щовечора, і, безперечно, вона　сподівалася, що це покращить настрій мені та Генріку. Мені це підходило. Проте сама я втомилася й не мала бажання залишатися в компанії Якоба довше, ніж потрібно. Я також побачила можливість підготувати ґрунт до своєї історії про хворобу, яку я збиралася розповісти наступного ранку.

— Ви, будь ласка, продовжуйте, але без мене. Я втомилася і почуваюся не надто добре.

Мілена була стурбована:

— Ти недужаєш?

— Не знаю — можливо. Я почуваюся скутою.

Якоб пильно подивився на мене, але нічого не сказав. Можливо, він здогадувався, до чого я веду. Я провадила далі:

— Я піду вже спати, побачимо, як я почуватимуся вранці. На добраніч.

— На добраніч, — відповіла Мілена.

Я нахилилася й поцілувала Генріка, а потім пішла до намету.