Книга Сарек, страница 70 – Ульф Квенслер

Інтерв’ю з Анною Самуельссон, ІН 880216-3382, 18 вересня 2019 р., лікарня Єлліваре, провів детектив-інспектор Андерс Сухонен

— То котра це була година? Приблизно?

— Я думаю, це було близько четвертої, може пів на п’яту.

— Гм.

— Перед тим, як вирушити, ми випили по кухлю кави. Атмосфера була… досить погана.

— Продовжуйте.

— Генрік незабаром зрозумів, що щось трапилося. Він бачив це на моєму обличчі, але водночас Якоб удавав, що він у дуже гарному гуморі, усміхався, сміявся й багато говорив. Він продовжував обіймати Мілену, але й вона не дурна — вона також могла зрозуміти, дивлячись на мене, що щось пішло не на добре. І я думаю, що вона була свідома того, що поведінка Якоба була просто грою на публіку.

— Зрозуміло.

— Тож перед тим, як ми рушили далі, вона запитала мене, як я почуваюсь.

— І що ви відповіли?

— Я відповіла, що зо мною все гаразд, що, можливо, я трохи заслабла, бо пила замало води. Чи щось таке — точно не пам’ятаю.

— Гм.

— І ще той Якоб безперестанно був поруч зо мною — і вдень, і ввечері.

— Он як?

— Він боявся хоч на секунду залишити мене наодинці з Генріком або Міленою.

— Позаяк він думав, що ви розкажете їм, як він поводився?

— Так. І опікав мене він дуже обачно — я не думаю, що Генрік чи Мілена помітили. Але мені це було дуже неприємно.

— Воно-то й правда.

— Коли ми вирушали в дорогу, я, звісно, була поряд із Генріком і Міленою. І Якобу також довелося залишитися з нами, тому ми вчотирьох провели разом решту дня. Ми йшли ще кілька годин і спустилися в наступну долину.

Мовчання.

— А я…Я продовжувала думати, як мені дати цьому раду. Чи варто мені комусь розповідати, і якщо так, то кому — тільки Генріку чи Мілені теж. Чи варто мені повернутися, чи я зможу постійно вдавати, що нічого не сталося.

— Вам було над чим подумати.

— Саме так.

Мовчання.

— Я досить швидко дійшла висновку, що не можу йти далі. Іти поруч із Якобом було надто незручно. Коли я його бачила, то почувалася майже фізично хворою. Плюс ми саме зараз мали входити до Сарека. Він величезний, майже такий же великий, як Готланд, і там є лише одненький телефонний автомат екстреної допомоги, що розташований просто посеред парку. Там можна тижнями не зустріти жодної людини. Невже я справді хотіла вирушити в цю пустелю з кимось таким неадекватним, як він? Я вирішила, що це може бути більш ніж неприємним. Це може бути небезпечним.

— Гм.

— Тож я поклала собі, що наступного ранку я скажу, що почуваюся погано, що підхопила застуду, і мені потрібно повернутися до Сталолуокти. І тоді, звичайно, Генрік пішов би зо мною.

— Авжеж.

— І я подумала, що це може навіть не викликати підозри у Мілени, позаяк вона вже запитала, як я почуваюся, і я сказала їй, що, ймовірно, мало пила й трохи зневодилася, тож вона могла подумати, що «ось чому вона має такий дивний вигляд». Принаймні, я на це сподівалася.