Онлайн книга «Сарек»
|
— Я розумію. Отже, ви вирішили нічого їй не говорити про себе та Якоба? — Саме так. Можливо, я була боягузкою, але я мала намір усе їй розказати, коли ми повернемося до Стокгольма. Тоді ж я просто хотіла якнайшвидше та без проблем завершити цю подорож. Я також не мала наміру щось розповідати Генріку, поки ми не розстанемося з Якобом. Не було сенсу. Тож доки ми знайшли місце для ночівлі, я прийняла остаточне рішення та була ним задоволена. — Але все пішло не за планом? — Атож. Того вечора все… загострилося. — Що сталося? Мовчання. — Анно? — Я не знаю, чи я годна…. — Зморилися? — Так. — Коли так, ми на певний час зупинимося. Відпочивайте. Розділ 21 Ми не дійшли до долішньої частини Сарвесваґґе. Натомість ми знайшли невелике плато на підйомі гори, де отаборилися на ніч. Ми йшли ще кілька годин після того, як допили каву, і зараз вечоріло. Сонце вже не світило на нас, і м’яке осіннє тепло дня швидко змінилося холодом. Проте засніжена вершина Рійддатьякки, найближчої гори на сході, досі була окутана сонячним світлом, сяючи, як золото. Уся долина палала барвами осені. Мене оточувала вся ця фантастична природна краса, але я не могла нею насолоджуватися. Коли я згадую ці образи зараз, я розумію, що вони завжди будуть пов’язані з емоціями, які я відчувала в цьому поході: гнів, хвилювання, тривога, нетерпіння. Я вирішила не гарячкувати та залишитися з нашими супутниками до наступного ранку. З іншого боку, мені нетерпеливилося якомога швидше втекти від Якоба. Одним з аспектів, про який я не могла не думати, була моя відповідальність перед Міленою. Якщо я вважаю, що йти до Сарека з Якобом надто небезпечно, то чи не варто мені спробувати переконати свою подругу повернутися разом зо мною? Але ж, звісно, я не могла їй такого запропонувати, не розказавши, що сталося, тож Якоб аж зараз би дізнався про це. Я боялася, що могло його спровокувати, і хто міг передбачити, як він відреагує? Я також відчувала, що в Мілени було менше причин боятися Якоба, ніж у Генріка та в мене. Вона була покірною, дозволяла йому диктувати, що робити, тому я вважала, що ризик того, що він втратить самовладання чи розсудливість і зробить щось справді дурне, коли вони залишаться наодинці, був мінімальним. Ну й окрім того Мілена була дорослою жінкою, і саме вона воліла ігнорувати всі попереджувальні знаки, коли йшлося про Якоба, тому їй доведеться взяти відповідальність на себе. Ми з Генріком вибрали місце й почали ставити намет. Напередодні ввечері Якоб і Мілена почали зводити свій намет першими. Відтак ми вибрали місце достатньо далеко для того, щоб мати змогу спокійно поговорити і нас не почули. Нам хотілося трохи особистого простору після довгого насиченого дня, проведеного в компанії одне одного. Однак сьогодні ввечері Якоб зачекав, доки ми перші почнемо ставити намет, а потім вибрав своє місце поруч із нами. Намети стояли завдальшки метр один від одного. Це було майже комічно: відкривався нескінченний краєвид, у кожному напрямку не було видно жодної душі, а ці два намети були стиснуті разом на одному маленькому плато, ніби в кемпінгу на острові Еланд у середині літа. Генрік виявив, що всі речі в його рюкзаку досі вологі, а деякі й геть мокрі. Розкидувати їх сушитися на землі зараз, коли сонячне тепло зникло, анітрохи не мало сенсу. На нас чекала холодна ніч. |