Книга Сарек, страница 73 – Ульф Квенслер

— На добраніч, сподіваюся, тобі скоро стане краще, — сказав Якоб. Я собі йшла.

— Ви обоє недужі, чи не так? — спитала Мілена.

— Ні, зо мною все гаразд, — відповів Генрік.

— Я не знаю, що це за лайно, — у голосі Якоба звучала роздратованість. — Це щось на штиб «Уно» чи як?

Я зрозуміла, що то Мілена дістала свої картки.

— Ні, це питання й відповіді. Ти скоро все зрозумієш — це дуже просто.

— Я краще принесу віскі.

Я взяла свій рушник і несесер із туалетним начинням і попрямувала до струмка, що дзюрчав на схилі гори неподалік. Це не був бурхливий потік, що врізався в скелі, але він мав пристойну глибину, а вода була прозорою та крижаною. Я зняла чоботи й шкарпетки, вимила ноги, і холод знову стиснув мої щиколотки, як лещата. Потім я зняла светр і бризнула водою на обличчя та під пахви, від чого відчуття стали набагато свіжішими і яскравішими. Я дивилася на Сарвесаґґе, чистячи зуби. Тепер, коли я була далеко від наметів та інших людей, я могла оцінити велич природи. Ця приголомшливо красива долина була тут тисячі років, в усі пори року, у будь-яку погоду. Іноді якась людина проходила повз і насолоджувалася видовищем, але долина й далі була тут і була майже така сама, як і тоді, коли мене й на світі не було. Ця думка викликала в мене дивне відчуття спокою.

Я повернулася до намету, залізла всередину й застібнула змійку. Я довго вмощувалася в своєму спальному мішку, потім лягла, прислухаючись до голосів інших, що грали в МІГ.

— Як звали жінку, яка танцювала з бананами й отримала звання кавалера ордена Почесного легіону за внесок у французький рух опору?

— Еее… Джозефін Бейкер.

— Молодець! Генрік знає більше, ніж будь-хто.

— Скільки я отримав раніше? П’ять балів?

— Так.

— Моя черга прочитати запитання. Ти будеш кидати?

— Що?

— Тобі потрібно кинути кубик, Якобе.

— Ясно.

— Червоний або синій. І шанс на МІГ.

— Я візьму синій. Але я не розумію іншого — який шанс на МІГ?

— Якщо ти даси правильну відповідь, то маєш поставити галочку цього кольору. Перемагає той, хто першим збере всі кольори.

— Гаразд. Читай.

— Скільки всього ліній довготи: 24, 180 чи 360?

— Скільки ліній довготи?

— Так. 24, 180 або 360.

— Е-е. Звідки я, трясця, маю знати? Мені доведеться припустити.

— Назви один із трьох варіантів.

— Раз так, я скажу… Господи, це важко… 24.

— Вибачай, але це неправильно. 360.

— Триста шістдесят бісових ліній?

— Саме так.

— Я б ніколи про це не здогадався. Це важко.

— Твоя черга кидати.

Я почула хрипкий звук і припустила, що то хруснув суглоб Якоба.

— Хтось хоче віскі?

— Так, дякую.

— Ні, дякую.

— Кохана, якщо ми збираємося бути разом, тобі доведеться навчитися цінувати чудовий димний віскі. Спробуй.

— Тоді лише краплю.

Голоси змішувалися, коли я задрімала. Я почувалася втомленою, спокійною і задоволеною своїм рішенням перервати вранці похід. Останнє, що я почула, були слова Генріка:

— Спека. Бікрам-йога практикується в приміщенні, яке опалюється майже до сорока градусів.

Я здригнулася й сіла. Моє серце билося, і спочатку я не знала, де я, але незабаром розуміння повернулося: похід, намет, інші грають у МІГ надворі.

На секунду я подумала, що мені сниться сон, але потім я почула голоси, переважно говорив Якоб, — гучно й агресивно.

— Я просив твоєї допомоги? Просив?

— Ні, вибач. — Тон Мілени був покірним, захисним.