Книга Сарек, страница 76 – Ульф Квенслер

Мене розбудили звуки з іншого намету. Спочатку я не могла втямити, що це було, але потім я зрозуміла, що це була Мілена, яка ридала й скиглила. Я також чула ритмічні стукіт, шелест брезенту, стогін і рохкання.

Вони займалися сексом.

Я сіла й прислухалася. Генрік спав.

Так, вони займалися сексом, але це радше нагадувало зґвалтування. Звуки, які видавала Мілена, були приглушені, наче Якоб затиснув їй рот рукою. І це були звуки болю, а не задоволення. Вона кричала й верещала через його руку, благаючи й ридаючи. Якоб, здавалося, поводився дедалі жорстокіше.

«Ти довбане чудовисько», — подумала я.

Я розбудила Генріка. Здавалося, він теж перебував у якомусь режимі підсвідомого захисту, тому що відразу сів, озирнувся довкола й хрипко прошепотів:

— Що? Щось не так?

— Слухай, — прошепотіла я у відповідь.

Ми обоє сиділи, затамувавши подих. Я все ще чула, як Якоб рохкає і стогне, але ридання Мілени зменшилося до ледь чутного стогону. Генрік кинув на мене запитливий погляд.

— Почекай.

Небавом у сусідньому наметі все вщухло.

— До того, як я розбудила тебе… Були такі звуки, наче вона плакала й кричала, але він їй затискав рота.

Ми ще деякий час слухали. Після короткої тиші ми почули шелест тканини, блискавка відкрилася, хтось вийшов із намету й пішов геть. Я не була впевнена, але подумала, що це пішов Якоб.

— Мілено? — гукнула я тихим голосом. Ніхто не відповів.

Я спробувала ще раз, цього разу трохи голосніше:

— Мілено?

— Так? — Здавалося, вона говорила здалеку. її голос здавався дивно розсіяним.

— Усе гаразд?

— Так. Усе добре.

— Ти впевнена?

— Авжеж. На добраніч.

Коли я прокинулась, по наметі обережно стукали маленькі краплі дощу. Мені було тепло й сухо в спальному мішку, але відкритим обличчям я відчувала вологе й холодне повітря. Уже світало. Генрік ще спав. Я переживала через те, як він провів ніч. Його білизна та спальний мішок мабуть ще не висохли належним чином після того, як він упав у річку.

Я вилізла надвір. Небо було захмарене, сірий ковпак, який тиснув на нас у Галліварі, повернувся, вершини гір, що оточували нас, були приховані хмарами. Йшов дощ, і температура впала на кілька градусів. Я затремтіла й полізла назад у намет, щоб дістати водонепроникний одяг. Наші черевики та заплічники були в палатці та були захищені від дощу, але вогкість поповзла по землі, і все здавалося вологим.

З одного боку, я почувалася спокійною, а з іншого — турбувалася. Питання про те, чи варто нам їхати в гори з Якобом, не давало мені спокою відтоді, як Мілена вперше це запропонувала, і тепер воно розв’язано раз і назавжди. Генрік і я збиралися повернутися. Це було на добре.

Мене непокоїла Мілена. Поки я лежала й обдумувала все вночі, я дійшла висновку, що зобов’язана спробувати

переконати її піти з нами. Проте я не була впевнена, що мені це вдасться.

Я розбудила Генріка своїм порпанням у заплічнику — почула, як він заворочався.

— Доброго ранку, — тихо сказала я. — Як ти спав?

— Не дуже добре. Дощ?

— Так. Я приготую сніданок, а потім поговорю з Міленою, щойно вона прокинеться.

— Гаразд.

Я пішла й принесла води, потім ми поставили піч і почали мовчки готувати сніданок. Невдовзі синє вогняне кільце печі заспокійливо зашипіло.

Коли світить сонце, у горах легко готувати їсти. Можна розкласти продукти просто на землі або на простирадлі, і все буде відразу доступно, готувати можна швидко.