Книга Сарек, страница 77 – Ульф Квенслер

Коли йде дощ, намагаєшся якомога більше триматися під навісом. Доводиться стояти на колінах у наметі, порпаючись у заплічнику, і той порядок, який ти весь похід намагалася підтримувати в рюкзаку, зникає за лічені секунди. А ще ж і холод. Щойно ти скинеш рукавички, щоб дістати сірник із коробки, пальці миттєво дерев’яніють.

Мабуть, ми наробили достатньо гамору, щоб розбудити когось в іншому наметі — я почула ворушіння.

«Хоч би Мілена прокинулася першою!» — подумала я.

Я чула, як хтось порпався в рюкзаку. Хтось натягнув чоботи. Розстебнув змійку.

— Боже, як холодно, — сказала Мілена, виходячи, стискаючи водонепроникний одяг. Я з полегшенням кивнула, побачивши її.

— Ми готуємо кашу на всіх. Але… мені потрібно з тобою поговорити.

Вона виглядала збентеженою, але пішла за мною до маленького струмка. Зважаючи на поведінку Якоба минулого дня, я розуміла, що він не залишить нас наодинці, коли прокинеться. Мені довелося швидко й чітко донести свою точку зору.

Мені також спало на думку, що дзюрчання струмка допоможе заглушити наші голоси.

Перш ніж Мілена встигла натягнути анорак, я помітила червоні плями навколо її шиї.

Вони були схожі на сліди удушення.

«Ти довбане чудовисько», — знов подумала я.

— Річ у тому, — повела я, коли зупинилася й обернулася. Мілена теж зупинилася з настороженим виразом обличчя. Звичайно, вона зрозуміла, що те, що я збиралася сказати, мало стосунок до вчорашньої сварки.

— Ми з Генріком вирішили перервати похід. Ми збираємося повернутися до Сталолуокти. — Мілена дивилася на Сарвесваґґе, долину, яка вчора простягалася на багато кілометрів перед нами. Тепер вона зникла в сірій імлі мряки. Вона стояла мовчки, дозволяючи моїм словам проникнути в середину її свідомості. Я бачила, що вона не очікувала цього. Зрештою вона просто сказала:

— Ясно. — її голос звучав тонко, крихко, сумно.

— Нас не тішить перспектива й далі проводити час із Якобом. Після того бешкету, який він улаштував вчора ввечері.

— Але… — тепер у її голосі прозвучала запитальна нотка.

— Після того, як він напав на Генріка. І він жахливо поводився з тобою.

— Так, але. — Мілена замовкла, шукаючи потрібні слова. — Я маю на увазі, що саме так усе й було, але ж він вибачився.

— Мілено, він вдарив Генріка.

Вона дивилася в землю. «Що в біса відбувається?», — питала себе я.

— Мілено?

— Я не виправдовую те, що зробив Якоб, але… Я просто…

— Що?

— Наскільки я могла бачити, він насправді не торкався Генріка. Так, він розізлився й підійшов…

Я вибухнула люттю і не дала їй договорити:

— Таж він штовхнув його. Якоб штовхнув Генріка!

— Я думаю, ти просто не побачила, що Генрік сам спіткнувся й впав на спину, але, можливо, це насправді не має анінайменшої ваги.

Я знову обірвала її — просто не втрималася.

— Мілено, Якоб штовхнув Генріка. Ось що сталося. Він вдався до фізичного насильства. Я здивована, що ви захищаєш його.

— Я не захищаю, але… Робіть, що завгодно. — Вона глибоко вдихнула, і ми трохи постояли мовчки. Ми обидві були мокрі та змерзлі, голодні, бо ще не поснідали, а тепер ще й посперечалися. Чому ми вирушили в Сарек? Чому ми не дотримувалися свого початкового плану й не поїхали втрьох — лише я, Мілена та Генрік, не поїхали в Абіско, де ходили б від одного туристського будиночка до іншого, як ми ходили багато років?