Книга Сарек, страница 80 – Ульф Квенслер

Вранішній дрібний дощик перетворився на безперервний дощ, краплі якого стукотіли по каптурі мого анорака. Моя куртка була дуже хорошої якості, але зроблена з тканини, що пропускає повітря, тому не була стовідсотково водонепроникною. Постійний дощ, такий, як цей, мав із часом промочити її наскрізь так, що вона почне прилипати до мого одягу. І дощ був холодний. Я була у своїх тонких рукавичках, але вони не допомогли — пальці вже заклякли.

Я все ще була зла й засмучена після суперечки з Міленою. Невже це вже був кінець нашої дружби? Я не могла пригадати, щоб ми коли-небудь раніше казали одна одній те, що наговорили сьогодні. Насправді ми ніколи не сварилися, але Якоб змінив її, вона вже не була собою. Майбутнє　покаже, чи зміни були довгостроковими, чи вони з Якобом розійдуться, і вона стане такою, як була раніше. Мені було сумно думати, що ми більше не проводитимемо час разом, але це не кінець світу.

Коли стосунки закінчуються, ти розумієш, чи багато вони насправді важать. Тепер я бачила, що моє спілкування з Міленою здебільшого ґрунтувалося на звичці. Можливо, також мала місце ностальгія — щоразу, коли ми зустрічалися, ми певною мірою переживали наші студентські часи, у чомусь ставали такими, якими були раніше, повертаючись до простішого, безтурботнішого існування. Але скільки в нас насправді залишалося спільного?

«Від неї залежатиме, чи будемо ми бачитися далі, чи все скінчилося», — похмуро подумала я.

Я озирнулася й побачила, що я далеко попереду Генріка. Я зупинилася і зачекала на нього. Принаймні швидкий підйом зігрів мене. Далеко внизу крізь туман я бачила плато, де ми отаборилися. Якоб, Мілена та їхній намет зникли.

Генрік наздогнав мене. Він уже мав виснажений вигляд і зупинився, щоби перевести подих.

— Як ти почуваєшся? — запитала я.

— Якось важко, — вичавив із себе він, знімаючи з плеча заплічник і плюхнувшись на камінь. — Здається, я ніяк не можу зігрітися, хоча весь упрів.

— Витримаєш ще трохи, до сніжника? Тоді ми можемо зупинитися на каву.

— Гаразд. Мені просто потрібно перепочити тут хвилину чи дві.

Ми залишилися на місці під проливним дощем. Здавалося, що температура сьогодні впала. Зараз ми майже не бачили ні гір, ні долини — дощ закрив усе це завісою.

Яке це негостинне місце.

Тепер наш пункт призначення — перетин Сарека — змінився, а я не могла звідси швидко забратися. Немов я мала відповісти за те, що порушила якесь магічне закляття. Як　же мені хотілося повернутися в Сталолуокту, зняти туристський будиночок, відвідати сауну, поспати в ліжку, відчути тепло й сухість. Якщо достатньо швидко йти, ми могли б дістатися Сталолукти просто завтра, лише раз заночувавши в дорозі. Але я не була впевнена, що Генрік готовий до цього, мене дуже непокоїв його втомлений вигляд.

Я дуже хотіла йти далі. Я трошки зігрілася, поки йшла, але зараз під холодним дощем від того тепла не залишилося й знаку, і я знову почала відчувати себе задерев’янілою і промерзлою до кісток. Генрік мав рацію: у таку погоду ніколи не зігрієшся, як належить. Однак різниця між рухом і сидінням або стоянням була величезною.

Нарешті Генрік насилу підвівся на ноги, взяв заплічник, і ми рушили. Я пропустила його вперед і зрівнялася з його темпом. Ми майже не розмовляли — дощ і підйом вплинули на наш настрій.