Книга Сарек, страница 83 – Ульф Квенслер

— Він божевільний, — тихо сказав він.

— Тепер ти розумієш, що я маю на увазі?

— Так. Авжеж.

Ми запакували піч. Мій гнів розвіявся, і я спробувала сказати кілька підбадьорливих фраз. Генрік кивав і видавав звуки згоди, але він здавався розсіяним. Ми знову вирушили.

Цього разу, і тільки цього разу, я мала рацію щодо хребта та сніжника. За пів години ми побачили сніг, а через п’ятнадцять хвилин дійшли до нього. Місцевість стала рівнішою, йти було легше. Ми зупинилися, щоб наповнити свої пляшки водою, і я посміхнулася Генріку.

— Хіба ж я не казала тобі, що сніжник не може бути далеко? Чи ж не казала?

Він кинув мені мляву посмішку:

— Можливо, й казала.

Я підійшла ближче, обійняла його й поцілувала:

— Ти знаєш, що я завжди маю рацію, коханий.

— Угу.

— Давай пройдемо ще годину, поки не почнемо спускатися, а потім зупинимося на обід.

Генрік кивнув, але, здавалося, неохоче зустрів мій погляд. Він був захеканий і червоний від напруги.

— Відтак, коли ми пройдемо вершину, нам буде легко спуститися в Альґґаваґґе. Ми дістанемося до Падьєланти, а чи ти знаєш, що в Падьєланті?

— Ні.

— Сталолуокта. А в Сталолуокті є і лежаки, і печі, і сауна на дровах. Я взяла обличчя Генріка в долоні й міцно поцілувала його просто в губи.

Ми рушили по снігу, Генрік попереду, а я позаду. Просуватися було дедалі складніше, оскільки щокроку ми занурювалися дедалі глибше в сніг приблизно на сантиметр. І видимість теж швидко погіршилася: дощ майже припинився, але натомість нас огорнув пронизливий туман, а може, низькі хмари, які ще більше розмивали контури навколишнього світу.

Мовчки ми повільно рухалися вгору. Навряд чи хтось із нас проронив слово протягом пів години. Єдиними звуками було наше дихання та хрускіт наших кроків по снігу. Я зосередилася на майбутньому дні, намагалася спланувати наші привали, передбачити, де ми можемо бути в той чи той час,　розробляла стратегії та хитрощі, щоби підтримати настрій Генріка. Уранці я смутно сподівалася, що ми зможемо вже сьогодні дійти до Падьєланти, але, враховуючи стан, у якому перебував Генрік, я подумала, що нам, мабуть, варто отаборитися на дальньому кінці Алґґаяврре, на кордоні між Сареком і Падьєлантою. Навіть це було б для нього справжнім випробуванням на витривалість. Я починала змирятися з думкою, що ми можемо не встигнути дійти до Сталолуокти лише з однією ночівлею — нам може знадобитися дві.

«Ти не такий, як колись, Генріку, — думала я, — П’ять років тому ти б ніколи не нехтував тренуваннями».

Я поняття зеленого не мала, про що він думав, поки ми рухалися.

Я очікувала, що коли ми наблизимося до вершини, снігове поле зійде на плато, але цього не сталося, хоча ми йшли в гору годину. Якщо так, це…

Ні, це неможливо.

Ніхто з нас не прохопився ні словом.

Насправді здавалося, що місцевість ставала навіть крутішою.

Але це було неможливо.

Мабуть, мені це здавалося.

Або це було насправді?

Учора, йдучи навспак, я йшла поряд із Якобом. Можливо, я була настільки вражена його обіймами, що не помітила мінливого пейзажу?

Ні.

Інцидент із Якобом стався на краю сніжника. Ми з Генріком годину йшли по снігу. Навіть трохи довше.

Тепер ми повинні бути на вершині, тож рельєф має бути плоским або навіть спускатися.

Але я чітко бачила, що натомість підйом ставав дедалі крутішим. Мені не могло це здатися.