Книга Сарек, страница 82 – Ульф Квенслер

Генрік нахмурився, подивився на мене.

— Тупа лахудра? Коли він це сказав?

— Він це пробурмотів перед тим, як я вийшла з намету.

— Я такого не чув.

— То ти хочеш сказати, що це можна порівняти? Невже я коли-небудь поводилася так, як він вчора?

— Ні, звичайно, ні.

— Я думала, що ми з тобою погодилися, що все це було дуже неприємно.

— Так, погодилися.

— Ти знай казав, що він божевільний.

— Я не захищаю Якоба…

— О, Мілена сказала те ж саме, але ви його саме захищаєте — обоє.

Генрік раптом спалахнув.

— Тож той факт, що я сказав, що не чув, як Якоб сказав ці брудні слова, означає, що я захищаю його? Ти це хочеш сказати?

Я зітхнула:

— Я не знаю, чому ми сперечаємося про цього ідіота. — Мені не хотілося продовжувати суперечку.

— У тебе завжди виходить на одне, Анно. Ти влізаєш у щось, і якщо я не згоден із тобою до останньої дрібниці, це для тебе означає, що я проти тебе, і ти просто правиш своєї, поки я не погоджуся. Ти занадто перебільшено інтерпретуєш мої слова або навіть неправильно інтерпретуєш, і ти стаєш такою… такою до біса агресивною.

Генрік був злий і засмучений. Він підвищив голос, і його щоки почервоніли. Сила його реакції мене здивувала.

— Добре-добре. Вибач.

— Я ненавиджу, коли ти так поводишся.

Нас досі поливав крижаний дощ, ми були мокрі та холодні, і до того, як матимемо дах над головою, нам залишилося пройти не менше сорока кілометрів. А тепер ми ще почали сваритися.

Яке це негостинне місце.

Генрік не сказав, що ненавидить мене, але він ненавидів принаймні один аспект моєї поведінки, а моя поведінка була частиною того, ким я є, тому він ненавидів частину мене. Сильні слова. Він ніколи раніше нічого подібного не говорив.

Ми деякий час мовчали, потім Генрік глибоко вдихнув і продовжив:

— Річ у тім… Перервати похід було абсолютно правильно. Те, що сталося вчора, було абсолютно неприпустимим. Тож ми фактично з тобою на одному боці, але… — Він зітхнув.

— Але що?

— Нічого. То таке… Але насправді він мене не чіпав — Мілена мала слушність… загалом це нічого не важить, він накинувся на мене дуже погрозливо, ніби збирався вдарити　мене кулаком, але, мабуть, не встиг, бо я спіткнувся і впав. Якби ні, то, можливо, він би дійсно вдарив мене. Саме так… тож насправді не важить.

Я повільно кивнула. Дощ падав у мій кухоль, охолоджуючи й розбавляючи каву, але я все одно зробила ще один ковток.

Мій гнів не був гарячим і палаючим, він був крижаним, як дощ.

— Що особисто ти маєш на увазі під словами «що сталося вчора»? — запитала я.

— Сварку вчора ввечері.

— І все? Адже вчора також сталося те, що Якоб приставав до мене.

— Я знаю, і це жахливо.

— Ось чому я ставлюся до нього дещо інакше, ніж ти.

— Анно, я розумію, що Якоб хворий на голову. Він навіть може бути психопатом. Я розумію це. — Голос Генріка став м’якшим, і він дивився мені у вічі, коли говорив. Він почав шкодувати про свою позицію.

— Я можу розповісти тобі дещо з того, що він сказав, коли чіплявся до мене.

— Мені шкода, що я щойно накинувся на тебе. Ти маєш повне право злитися. Пробач мені. — Він майже благав.

— Він сказав, що ми з ним належимо одне одному, тому що ми привабливіші, ніж ви з Міленою. Більш вродливі й підтягнуті.

Настала тиша, поки те, що я сказала, доходило до Генріка. Його плечі згорбилися від дощу та того, що я йому сказала. Він похитав головою: