Онлайн книга «Сарек»
|
— Ні, я, трясця твоєї матері, не просив. — Вибач, Якобе. Я просто… мені це здалося несправедливим, тобі випадало п’ять дуже складних запитань поспіль. Якоб її перебив: — Стули пельку! Заткнися, на хрін! — Мені шкода. Ти… — Припини ставитися до мене, як до довбаної дитини! Раптом я прокинулася. Я затамувала подих і прислухалася, усі мої органи чуття були в повній готовності. Якоб розмовляв так, наче ось-ось втратить контроль над собою. Коли Генрік заговорив, його тон теж здавався захисним, майже наляканим, як і в Мілени. Було зрозуміло, що він, як міг, намагався виправити ситуацію. — Слухай, Якобе, чому б тобі не кинути ще раз і не відповісти на нове запитання. Просто забудемо про це. Якоб пустив його слова позавіч. — Я міг би вгадати відповідь, але ти позбавила мене цієї можливості, — кричав він Мілені. — Ти задоволена? Ти задоволена? — Ні. Генрік спробував ще раз, він явно нервував, підшукуючи потрібні слова. — Що, якщо ми… Чому б нам не припустити, що ти відповів правильно… І будемо продовжувати. — Про що ти кажеш? Я не відповів правильно, я, трясця, геть не встиг відповісти! — Ну, так, але… — Тож чому ми маємо вважати, що я правильно відповів, коли я геть не відповів? Га, Генріку? Я почула, як Генрік глибоко вдихнув. — Я не знаю, я просто… — Ми все одно продовжимо? Я можу… — то Мілена наважилася на слово, але марно. — Коли ви обоє продовжуєте говорити одне поперед другим, я, трясця, не можу втямити, що ви кажете. Я поставив Генріку запитання. Я хотів би почути його відповідь без твого коментаря, Мілено. Чи не могла б ти потримати язик на припоні три секунди? Як ти думаєш, тобі стане сил з цим впоратися? Мілена мовчала. Якоб щось пробурмотів, але я не могла цього розібрати. «Тупа лахудра?» Він справді це сказав? Мені більше несила була це слухати. Я розстібнула застібку й виповзла із намету. Відколи я лягла спати, вже дещо стемніло, але ще було не геть темно. Якоб знову звернув увагу на Генріка. — Чому я маю отримати бал, якщо я навіть не відповів на запитання? — Не знаю. Пропоную просто забути про це. — Ти не знаєш? Але це саме ти запропонував! Я підійшла до них. Моє серце шалено калатало, але я намагалася, щоб мій голос звучав максимально нейтрально й розслаблено: — Що у вас тут відбувається? Мілена та Генрік подивилися на мене. Я не помилилася, вони дійсно почувалися незручно. Якоб пустив мене позавіч і продовжував дивитися на Генріка. Його очі були дикими — я навіть не була впевнена, що він мене почув. — Дещо вийшло з-під контролю, — сказала Мілена. — Здається, я сказав тобі взяти язик на гаплик? Я відчула приплив люті: — Годі, Якобе, заспокойся. Тільки зараз він зауважив мою присутність. Він перевів на мене погляд, показав на мене вказівним пальцем. — Тобі до цього зась. Вертайся до свого намету. — Вертатися до намету? Ти думаєш, що можеш вказувати, що мені робити? Ти геть стерся з розуму? Спочатку я прагнула розрядити ситуацію, але зараз я була розлючена й не могла зупинитися. Якоб підвівся на ноги. — Тобі до цього зась! — повторив він. Мілена теж підвелася: — Якобе. — Заспокойся, — несподівано твердо сказав Генрік. Раптом все сталося дуже швидко. Якоб зробив кілька швидких кроків до Генріка, коли той підводився. Генрік втратив рівновагу, коли Якоб сильно штовхнув його. Він впав горілиць, і наступної секунди Якоб стояв над ним, кричачи йому в обличчя: |