Книга Сарек, страница 69 – Ульф Квенслер

Якоб зробив крок назад і вдав, що засміявся. Це було неприродне дрібне пирхання, таке фальшиве, що він навряд чи міг очікувати, що я повірю, що то сміх. Однак це нічого не важило. Він просто хотів пригнітити мене, підкреслити той факт, що він був радий спровокувати моє обурення.

Маска зникла. Якоб показав, ким він був насправді.

— Чому ти така недобра, Анно? Ми просто трохи побалакаємо, еге ж, Анно?

Я не відступалася й спокійнішим тоном сказала:

— Я тебе попереджаю. Якщо ти хочеш, щоб це залишилося між нами, не підходь до мене.

Тепер я стояла спиною до сніжника й побачила, як Якоб зиркнув через моє плече. Я обернулася й нарешті побачила їх — дві постаті вдалині, що чітко виділялися на фоні синього неба. Генрік і Мілена. Я махнула їм рукою, здавалося, вони мене не побачили, але я відчула величезну полегшу. Якоб, зі свого боку, раптом став здаватися набагато менш впевненим у собі. Я не могла не позбиткуватися з нього.

— Може й ти помахаєш ручкою, Якобе? Інакше вони можуть подумати, що щось не так.

— Я теж тебе попереджаю, — сказав він. — Ти маєш одну версію того, що сталося, я іншу.

— Іншу версію?

— Мою версію. Мою правду. Ти ж не знаєш, кому вони повірять.

— Твою правду? Що це в біса означає?

— Саме те, що я кажу.

— Ти збираєшся вигадати чортову купу брехні? Можливо, скажеш, що це я накинулася на тебе?

— Мені не потрібно брехати. Я просто скажу, як є. Ти фліртувала зо мною відтоді, як ми зустрілися на вокзалі в Стокгольмі, я не розумів, що ти в біса робиш, тому що я маю дівчину Мілену, яку я дуже люблю, а ти заручена.

Генрік і Мілена наближалися рівномірним кроком, вони вже були на середині сніжника.

— Де ж пак, Якобе. Мілена та Генрік увесь час були з нами. Вони знатимуть, що те, що ти кажеш — суцільна брехня.

— Правильно — вони там були. У вагоні-ресторані. Вони бачили й чули, як ти поводишся.

З боку Якоба це була відчайдушна спроба встановити якийсь баланс страху, але я на це не повелася. Гаразд, можливо, позаминулого вечора я й була із ним занадто приязною, але це було для того, щоб заспокоїти його, повернути йому гарний настрій. Генрік і Мілена робили приблизно те саме. Якоб не мав що протиставити моїй погрозі розповісти Мілені про те, що сталося. Саме у мене на руках були всі карти, і він це знав.

— То як ти думаєш, Якобе, кому ж вони повірять? Мені, яку вони обоє знають понад десять років, чи тобі, з яким Мілена зустрічається заледве місяць?

— Мілена повірить мені, — сказав він із переконанням, яке звучало абсолютно фальшиво. — Я її хлопець, вона закохана в мене, у мене є те, що їй потрібно.

— Ні, ти не маєш нічого, що потрібно Мілені. Анічогісінько. Ти остання людина, яка їй потрібна.

Якоб усміхнувся й помахав Генріку й Мілені. Я обернулася й побачила, що вони вже близько, лише пару сотень метрів. Ми стояли пліч-о-пліч, чекаючи на них.

— Ти не знаєш її, — сказав Якоб, не дивлячись на мене. Я теж на нього не дивилася. Мілена зупинилася, і Генрік пішов попереду. Можливо, вона збиралася сфотографуватися. — Наскільки ви з нею взагалі близькі?

— Я знаю її значно краще за тебе, Якобе.

— Вона повірить мені й зробить усе, що я скажу. Побачиш. — Голос його звучав нервово, хоч Якоб і намагався розмовляти впевнено.

Я посміхнулася й покликала Генріка:

— Привіт!

— Привіт, — стомлено відповів він. Ми обійняли одне одного й обмінялися короткими поцілунками. Шия й потилиця Генріка були мокрими від поту.