Книга Сарек, страница 66 – Ульф Квенслер

Я ще випила води, і ми знову вирушили. Сонце розм’якшило сніг, і йти було набагато важче, ніж по голій землі. Було забагато блискучої білизни, і я одягнула сонцезахисні окуляри. Ми йшли мовчки, і поволі відкривалася обіцяна панорама: я бачила наступну долину, Сарвесваґґе, також обрамлену високими горами, а далеко за ними були ще вищі гори із зубчастими гострими вершинами. Це більше скидалося на Гімалаї, ніж на північну Швецію. Якоб зупинився й повернувся до мене, сяючи від захвату.

— Фантастика, хіба не так?

— Так, це щось фантастичне. — Я пройшла повз нього, не уповільнюючи кроку. Думка про те, щоб стояти поруч із ним і дивитися на краєвид була якоюсь незручною.

Я думаю, це було тим, що називають попереджувальним дзвіночком. Або інтуїцією.

Дорога почала спускатися, і кінець снігового поля був уже недалеко. Краєвид справді був вражаючий, але я не мала наміру зупинятися, щоби помилуватися ним. Мені потрібно було поповнити свою пляшку водою, і я відійшла на голу землю, де з-під снігу виривався струмок. Так само, як і по той бік перевалу він врізався в скелю і утворював невеликий каньйон. Я простежила за його руслом, поки не знайшла місце, де було відносно легко дістатися до води. Стала навколішки й дозволила крижаній воді налитися в мою пляшку та намочити мені руки. Підвелася та вилізла з каньйону, відтак подивилася на краєвид і хильнула. Вода була такою холодною, що в мене заболіли зуби та щоки, і саме тоді Якоб обійняв мене.

Я відчула міцні обійми ззаду.

Я завмерла.

Я не мала бути геть шокованою, адже я знала, що він десь позаду, але через шум потоку я не почула, як він наближається.

Я не могла рухатися.

Коли я згадую це, то моє перше почуття — це сором. Соромно, що я завмерла, соромно, що я відразу не відштовхнула його чи не дала йому ляпаса, соромно, що я не змогла захистити свою фізичну цілісність. Я знаю, що остовпіти — це нормальна реакція як чоловіків, так і жінок, які зазнали нападу, але я ніколи не думала, що це стосуватиметься мене.

Друге моє почуття — гнів через сором. Це ж Якоб переступив межу, то ж йому мало бути соромно, а не мені.

Потім він нахилив голову й спробував поцілувати мене в шию, і тоді закляття зникло. Я вирвалася, сильно штовхнула його й крикнула:

— Якого біса ти робиш, га?