Книга Сарек, страница 64 – Ульф Квенслер

Тоді я мало не розреготалася.

Але тато любить цей велосипед, він для нього значить майже стільки ж, скільки Феррарі, а тепер він зник.

— Я не знаю, що ще сказати… — бурмоче Ерік.

— Ти його нишком продав?

— Яне, будь ласка. — Мама намагається втрутитися.

— Що? — Батько звертає на неї свій налитий кров’ю погляд. — Хіба мені не дозволено поставити просте запитання? Йому просто потрібно відповісти так чи ні.

— Але мені здається, що я бачила, як він ставив велосипед у гараж у п’ятницю.

— Тобі здається? — зневажливо каже тато.

Мені важко дихати, серце калатає. Мені потрібно захистити брата, прийти йому на допомогу. Але я не можу й словом прохопитися.

«Тобі вже не тринадцять! — думаю я. — Ти ж, трясця, доросла! Опануй себе!»

Тато знову зосереджується на Еріку:

— Відповідай на питання. Ти продав мій велосипед?

— Ні, звичайно.

— І як я можу в цьому бути впевненим, Еріку? Як я можу в цьому бути впевненим? — Він підвищує голос, гроза ось-ось розірветься. — Ти маєш вигляд наркомана, ти розмовляєш, як наркоман. Ти вже був крав у нас гроші, тож як я, трясця твоїй матері, маю вірити будь-якому твоєму слову!

Він зараз реве, його голос увійшов у свої права, для цього той голос і створений, щоб кричати й хвалитися своєю силою.

Мама знову намагається:

— Яне, будь ласка.

— Ти думаєш, я не знаю, що ти заплатила за його квиток, щоб він міг дістатися сюди?

— Тату, заспокойся, — нарешті здобуваюся я на слово.

— Це все твоя вина! — кричить він на маму. — Це твоя бісова вина! Його ніколи не змушували зіткнутися з наслідками своїх рішень! Ще до того, як він навчився ходити він зрозумів, що може ні про що не хвилюватися — зрештою все вийде на добре. Ти нікчемна тупа лахудра!

— Припини, тату! — з відчаєм у голосі кричить Ерік, і майже в ту ж секунду татова рука вилітає, ніби він вдаряє бекхендом у тенісі. Він б’є Еріка поперек рота.

— Яааане! — кричить мама.

Я шокована, паралізована, не можу дихати, намагаюся говорити, але слів немає.

Ерік торкається своєї губи, на його пальцях кров. Він робить рух, щоби підвестися, але тато хапає його за руку, змушуючи знову сісти.

— Ти, трясця, залишайся на місці! Це мій дім, тут діють мої правила! Вечеряємо, сидимо за столом, поки всі не доїдять!

Ерік поступається, він залишається сидіти. Йому двадцять п’ять років, але він не наважується виходити з-за столу, поки тато не дозволить. Він витирає рот серветкою, його нижня губа починає тремтіти, він намагається панувати над собою, але його обличчя зморщується, і незабаром ми чуємо звук, який може бути зітханням, але ми знаємо, що це не так.

Тато з'їдає ще одну виделку спагеті. Він нібито здивовано дивиться на Еріка, який намагається їсти свою пасту.

— Ти що, плачеш?

Він нахиляється вперед, уважно вдивляється в Еріка, ніби справді не вірить своїм очам. Звичайно, це все гра, це частина приниження.

— Ісусе, — зітхає він. — Витирає рот, відкидається на спинку стільця. Мама простягає долоню й бере Еріка за руку, у неї теж сльози на очах. Тато ловить мій погляд, йому стає весело.

— Хто ці люди? — недовірливо каже він, показуючи на маму й Еріка. — Чи справді ми з ними родичі? Звідки вони?

І я знаю, що маю сказати. Я дійсно намагаюся, але мій язик відмовляється співпрацювати зі мною. Я сиджу мовчки, напружена та пряма, як ручка мітли. Моє тіло застрягло в дещо згорбленому положенні, ніби готове захищатися. Я відкриваю рота, але слова знову не виходять назовні.