Книга Сарек, страница 63 – Ульф Квенслер

У підлітковому віці Ерік ніколи не бунтував, він просто залишав поле бою, заледве з’являлася можливість. Після закінчення середньої школи він здобував собі на прожиток тим, що працював по всій Європі інструктором із лиж і серфінгу, а останні кілька років працював у барі в Біарріці. Принаймні це офіційна версія, але ми багато годин розмовляли на вихідних, і, здається, він має кілька інших джерел заробітку, більш чи менш законних. Він часто перетинає французько-іспанський кордон, іноді їздить до Північної Африки.

Коли Ерік приїхав у п’ятницю, я побачила, що він не доклав жодних зусиль, щоб вбратися до вечері, а вигляд мав такий самий, як і зараз. Тоді я відчула дві речі одночасно: тривогу через те, як відреагує тато, і радість, тому що я сприйняла це як знак того, що Еріку просто байдуже, що думає тато, і він нарешті вирвався з-під його впливу. Я була впевнена в тому, що найбільше у світі Ерік потребує одного — перестати дивитися на себе очима тата.

Тепер, два дні потому я вже не зовсім впевнена, що Ерік вирвався з-під впливу. Його вбрання може означати, що йому зараз не до одягу або що він не має іншої одежі.

— Ти позичив велосипед у п’ятницю, — каже тато, сердито дивлячись на нього. — Де він?

— Я припускаю, що він у гаражі. Я поставив його назад.

Тато не виказував своєї огиди і в п’ятницю, коли в нас було багато гостей, і вчора, коли залишилися лише Генрік, Густав і Нінне. Більш-менш. Я чула, як він у п’ятницю жартівливим тоном сказав своєму старому другові, що коли у тебе велика родина, то в кожному поколінні завжди є паршива вівця, і це стосується навіть Валленберґів. Насправді все залежить від розміру сім’ї. У великій родині такі паршиві вівці зазвичай помітніші, тоді як у звичайній маленькій сім’ї на них не зважають.

Ерік стояв лише за метр і все чув, але не відреагував.

Тато здатний говорити й гірші речі. Набагато, набагато гірші. І зараз він збирається їх казати — ми всі це відчуваємо. Він придушував свій гнів і розчарування всі вихідні, але цього вечора вдома лише ми, немає нікого зі сторонніх, які б могли його побачити чи почути. Він багато п’є вже кілька днів поспіль, він і сьогодні вже спорожнив великий келих червоного вина, знову наповнив його й знову майже спорожнив, і небавом вся чорнота всередині нього повинна вийти назовні.

Ми знічуємося навколо столу. Ця сцена надто знайома. Таке враження, ніби ми йшли до цього моменту із самої п’ятниці. Ми приїхали на дачу вільними людьми — Ерік і я. Такими особистостями, якими ми вирішили бути. Вільний інструктор із серфінгу, вільна студентка юридичного факультету. Але через сорок вісім годин ми сидимо тут і граємо свої старі ролі. Син, дочка, брат, сестра. Наш маленький світ, де тато має абсолютну владу.

— Ні, він не в гаражі, — каже він.

— Але я повернув його туди, — тихо каже Ерік. — Чесно, тату, так і було. — Він розмовляє так, наче йому знову чотирнадцять.

— Цей велосипед коштував 75 000 крон.

Останніми роками тато віддав перевагу велоспорту. Зайве говорити, що він купив найкращу модель, велосипед такий легкий, що його не можна використовувати в жодних змаганнях. Одного разу я бачила, як він вирушав у велосипедному спорядженні — блискучий спандекс некрасиво обтягував його живіт, а знизу стирчали дві тонкі ніжки. Металеві шипи на його велосипедних кросівках цокотіли по асфальті. Доповнювали цю картину шолом і окуляри райдужних відтінків.