Книга Сарек, страница 61 – Ульф Квенслер

— А якщо хтось із нас скаржився, це було вдвічі гірше. Треба було просто тримати язика на припоні, терпіти. Але щоразу, коли до нас приходили гості, він був неймовірно чарівним і щедрим — усі його любили. «Якби ви всі тільки знали», — часто думала я.

— Чи був він жорстоким?

— Так. Він давав нам ляпанці, або, коли ми були маленькими, міг хапати нас за руку, тягнути через вітальню — такі речі. Та я не дуже потерпала — братам було набагато гірше.

Коли ми продовжували підніматися, запанувала коротка тиша. Зрештою Якоб запитав:

— Яка зараз твоя сімейна ситуація? Ви всі збираєтеся разом на Різдво?

— Е… ні, — сказала я, вагаючись.

«Скільки я йому можу про це розповісти? Я взагалі можу йому про це розповісти?» — подумала я.

— До речі, де мій велосипед? — каже тато, не відриваючись від своєї тарелі зі спагеті.

Ми на нашій дачі на острові Вармдо, ми тут із п’ятниці, а зараз неділя. На початку літа були холодні вихідні, з дощем і вітром. На превелике розчарування мами, нам жодного разу не вдалося поїсти просто неба. Однак, крім цієї маленької неприємності, усі інші події перевершили наше очікування. Мій старший брат Ерік приїхав із Франції, тож мама з цієї нагоди запросила близько двадцяти гостей на вихідні біля моря: мене з Генріком, мого молодшого брата Густава з його дівчиною Нінне, а також родичів і близьких друзів.

Але тепер нас залишилося тільки четверо — я, Ерік, мама й тато. Родичі та друзі поїхали вчора після сніданку, Густав і Нінне вдень, тому що вони збиралися на вечірку. Сьогодні вранці Генрік повернувся до Уппсали після сніданку, бо в нього була робота.

Ми вечеряємо в просторій їдальні з панорамними вікнами, зі стінами з дерев’яними панелями, пофарбованими в білий колір, зі стільцями та столом від Карла Гансена. Батько дав мамі повну свободу щодо оформлення дачі, але вона знала, що ця свобода супроводжується неабиякою відповідальністю. Тато ніколи б не погодився на піскоструминний бетон чи будь-яку іншу новомодну ідею — він хотів відчувати під ногами справжнє дерево.

За панорамними вікнами вітер гойдає сосни. Я бачу вхідний отвір за настилом і скелями. Сірі хвилі піняться білими гребінцями.

Мама приготувала татову улюблену страву — спагеті карбонара зі справжньою панчеттою, тертим пармезаном і чорним перцем — саме так, як він любить. Червоне вино у великих, щедрих келихах.

Коли мама розповіла мені про свої плани кілька тижнів тому, я відчула укол тривоги. Ерік не повертався до Стокгольма кілька років, а батька не бачив ще довше. А тепер вони мали провести разом цілі вихідні.

Ймовірно, Ерік у нашій сім’ї найбільше потерпав від батькової темної сторони. На нього, як на старшого сина, покладали певні надії, але йому було важко вчитися в школі, він боровся як із дислексією, так і з дефіцитом уваги. Мама це розуміла й хотіла, щоб його оглянули спеціалісти, але тато рішуче сказав: «Ні. У нашій родині такого не буде». Натомість він поставив власний діагноз: «Ерік зіпсований ледацюга. Йому потрібна тверда рука, а не пестощі».

— Еріку? Де мій велосипед? — каже тато своїм глибоким, хрипким голосом, який, здається, створений для того, щоб звертатися до сотень людей. Навіть коли він намагається говорити нормальним тоном, у нього не виходить.