Книга Сарек, страница 58 – Ульф Квенслер

Я встала й підійшла до плити. Проходячи повз нього, я швидко поплескала його по плечі:

— Просто жартую — твоя долина має цілком нормальний вигляд.

Коли він поглянув на мене, я побачила, що до його карих очей повернувся блиск.

— Вип’ємо кави перед дорогою? — спитала я, дістаючи кавник.

Наш в’їзд у Сарек був насичений подіями, але я була упевнена, що відтепер усе буде краще.

Ми ПРОДОВЖИЛИ похід вздовж південного берега Альґґаяврре. Зарості низькорослої верби простягалися досить далеко від урізу води й до схилу гори, а в багатьох місцях були заввишки з людський зріст. У щільній рослинності подекуди виднілися прогалини, імовірно, зроблені північними оленями, але переважно кущі звивалися тут і там і перетиналися корінням і гілками. Було таке відчуття, ніби ми пробиваємося крізь живопліт товщиною кілька метрів, який росте на крутому схилі гори. Де-не-де в гору врізався вузький струмок, і нам довелося кілька метрів спускатися, щоб потім піднятися іншим боком. Сарек, здавалося, прагнув захистити свої таємниці.

Приблизно за годину кущі порідшали, і ми змогли пришвидшитися. Альґґаваґґе відкрився перед нами, немов гігантський шматок ринви. Удалині ми могли побачити вражаючий лик Гаррабакта, що майже перпендикулярно простягався в небо. Дев’ятсот метрів від дна долини до вершини.

Дійшовши до входу в Нійдаріегваґґе, вузької долини, що спускалася з гори правобіч від нас, ми зробили привал, щоб з’їсти по енергетичному батончику й наповнити свої пляшки джерельною водою. Попереду був найкрутіший підйом.

Ми з Якобом, як завжди, вели перед. Незабаром у мене прискорився пульс, але ми підтримували стабільний темп.

За пів години я зупинилася й подивилася на долину. Я бачила навскоси Альґґаваґґе, аж до засніжених вершин потойбіч. Генрік і Мілена вже відстали далеко позаду, але ні — Якоб, ні я не хотіли на них чекати. Наші тіла були розігріті, і ми знайшли темп, який нам підходив. Генрік із Міленою могли просто наздогнати нас пізніше.

— Мілена розповідала, що ви з нею познайомилися онлайн, — сказала я, коли ми знову вирушили в дорогу.

— Авжеж. — Здавалося, Якоб не бажав обговорювати це питання, але я вела далі.

— Я разом із Генріком майже десять років, тому анічогісінько про таке не знаю. Ну, я знайомилася в Інтернеті, коли мені було близько двадцяти років, але нічого серйозного.

— Я… у мене було багато подруг, багато стосунків, — зізнався Якоб. — Я часто знайомився з кимось у барі, а ще багато жінок у мене з’являлося завдяки скелелазінню чи іншому хобі.

— Гм. Але кажуть, що зараз саме спеціальні застосунки в телефоні є найпоширенішим способом знайомства.

— Можливо — не знаю. Я просто відчув, що хочу спробувати щось нове, знайти серйозніші стосунки, тож вирішив спробувати.

— І вийшло на добре.

— Мілена — найкраща дівчина.

Було щось у тому, як він це сказав, як це прозвучало — трохи поблажливо. «Найкраща дівчина» — так може сказати хлопець про дівчину після того, як її кине. Дівчину, яку він любить і поважає, але в яку не закоханий.

— Саме так. Кращої не знайдеш.

— Нам треба буде подивитися, куди це нас приведе. У чомусь ми надто різні.

— Добре бути різними. Доповнювати одне одного, а не конкурувати.

— Може бути. Певним чином.

— А чи ти був колись був одружений? Маєш дітей?

— Ой, леле, ні. Ні, ні!