Книга Сарек, страница 57 – Ульф Квенслер

Генрік не відповів.

— Можеш поки взяти щось із мого одягу, — сказала я, також не звертаючи уваги на Якоба.

Генрік кивнув.

— Ти не розв’язав лямки рюкзака? — не вгамовувався Якоб.

— Ні, — коротко сказав Генрік, перш ніж повернутися до мене. — Гадаю, нам зараз варто пообідати — можливо, за цей час наш одяг просохне.

Але Якоб вів далі:

— Це могло закінчитися дуже, дуже погано. Що, якби ти зламав ногу або вдарився головою? Можливо, нам довелося б навіть перервати похід. Так не можна було робити.

— Ну, цього ж не сталося. — Генрік підвівся.

— Може, ти міг би позичити йому якийсь одяг? — спитала Мілена в Якоба, який у відповідь мовчки відвів погляд.

Генрік перебрав свій рюкзак і швидко з’ясував, що єдині сухі речі, які він мав, — це черевики, які він кинув Якобу. Якби він мав новіший заплічник, можливо, усе було б не так погано, але його рюкзак прослугував йому багато років. Найгіршим було те, що не включався телефон. Щоправда, у Сареку однаково не було покриття, але Генрік планував фотографувати та фільмувати. Він також купив цифрову мапу парку, яку завантажив у телефон. Тепер нею не можна було користуватися.

Я знову відчула укол роздратування. Я ж нагадувала йому про те, щоб він поклав телефон у водонепроникну сумку — я навіть дала йому спеціальну сумку для цієї мети, але він, звичайно, забув.

Мілена вийняла плиту й заходилася готувати обід. Обідати довелося раніше, ніж планував Якоб, але після ранкових випробувань нам усім потрібна була гаряча їжа. Ми　обрали сублімовані страви. Якоб не протестував, але вигляд мав не дуже задоволений.

Ми з Генріком розклали мокрий одяг на каменях і низькорослих кущах. Я перебралася в свій сухий одяг, а Генрік спробував надіти одну з моїх плетених жилеток, але вона була затісною і мала на ньому досить кумедний вигляд. Навіть Якоб не міг стримати посмішки. Він позичив Генріку одну зі своїх жилеток, яка, навпаки, виявилася завеликою.

Поки ми обідали, напруга та поганий настрій поступово спадали. Якоб пожартував, що Генрік, мабуть, дуже охайний від природи, оскільки він вирішив прийняти ванну просто перед обідом. Ми всі засміялися, включаючи Генріка.

Після цього ми лягли на траву відпочити. Була середина дня, сонце приємно пригрівало. Дивна мошка дзижчала в повітрі наді мною, немов чорні крапки металися туди-сюди на блакитному небі, але вони мене не турбували.

Якоб сперся на один лікоть:

— Ви не проти, якщо я на щось зверну вашу увагу?

— На що? — сонно посипиталася Мілена. Вона лежала на животі із заплющеними очима, спершись щокою на одну РУКУ-

— Пані та панове, ми зараз у Сареку.

Ми дали собі час, щоб усвідомити те, що він сказав. Тоді я сказала трохи стурбованим тоном:

— Я не впевнена, що тут аж так добре… Думаю, все-таки нам слід було поїхати в Абіско.

Якобу знадобилося кілька секунд, щоб зрозуміти, що я жартую. Коли я перехопила його погляд і усміхнулася, він якусь мить мав розгублений вигляд, майже скривджений, як дитина, яку обманули. Мілена прийшла йому на допомогу.

— Так, правильно, — сказала вона з широкою усмішкою.

Я сіла й вказала на Альґаваґґе, вражаючу U-подібну долину, що лежала попереду.

— Я думаю, що вона має вигляд якийсь плаский і нудний.

Якоб розслабився, зрозумівши, що я кепкую:

— Я припускаю, що деякі люди просто надто вибагливі.