Книга Сарек, страница 54 – Ульф Квенслер

Потойбіч озера, недалеко від гори, я побачила невелику будівлю. Якоб пояснив, що це була каплиця, в якій богослужіння відбувалося в середині літа лише раз на рік. Я не релігійна, але зрозуміла, що це має бути дуже особливий досвід. Природа змушувала навіть таких, як я, відчувати себе в цьому місці скромними та побожними.

Ми з Якобом пішли довгим хребтом униз до південного боку озера, і незабаром зіткнулися з нашим першим справжнім випробуванням: пройти вбрід через річку Алеп-Сарвесьякка. Нам треба було це зробити, щоб ми могли йти далі вздовж південного берега озера Альгаяврре. Це була відносно широка річка, і течія була сильною. Де-не-де над поверхнею стирчали камені, але неможливо було визначити глибину в середині потоку. З того місця, де ми стояли, не здавалося, що ми зможемо пройти тут убрід.

Ми чекали на Генріка та Мілену, які через певний час підійшли. Вони були занурені в розмову, але замовкли, підійшовши ближче. Генрік спітнів, його волосся прилипло до чола. Вони з Міленою сіли відпочити, а я передала їм торбинку із горіхами та родзинками.

— Води більше, ніж я очікував, — сказав Якоб. — Тож ми підемо доліріч — зазвичай легше перейти вбрід там, де річка впадає в озеро.

Ми рушили, переступаючи від однієї купини трави до іншої. У деяких місцях ґрунт був дуже заболочений, і ми хлюпали по місцині, що скидалася на рисове поле. Проте Якоб мав рацію: там, де річка впадала в Альґґаяврре, вона розділялася на невелику дельту з кількома рукавами та берегами, покритими гравієм. Над поверхнею виднілося багато каменів, що свідчило про те, що тут мілкіше. Проте течія була сильна, і оцінити глибину центрального русла було важко. Потік був таким гучним, що нам довелося підвищити голос, щоб почути одне одного.

Якоб зняв чоботи й шкарпетки й одягнув пару легких кросівок.

— Я піду перший на розвідку, — сказав він, відстібаючи ремінці, що кріпили на талії та грудях його рюкзак. — Розстебніть усі лямки — якщо ви впадете, вам доведеться скинути рюкзак, інакше ви можете застрягти під водою, що дуже небезпечно. Не намагайтеся переходити через скелі, йдіть по дну річки, навіть якщо буде глибоко. — Він дістав із рюкзака пару телескопічних жердин і подивився на мене й Генріка.

— Ви взяли жердини? — Ми похитали головами.

— Гаразд, тоді я позичу вам наші. Я спочатку переберуся, а потім перекину їх назад. Пам’ятайте, що в річці завжди повинні бути три точки опори. Нога, нога й жердина або жердина, жердина й нога. У жодному разі не піднімайте ногу й жердину одночасно. Зрозуміли?

— Так, — сказала я.

Генрік кивнув і глитнув із похмурим виразом обличчя.

— Гаразд, я пішов. — Якоб зав’язав шнурки, повісив черевики на рюкзак, тоді ввійшов у воду.

— Чорт, а холодно… до цього ніколи не звикнеш, — поскаржився він.

Якоб був у кросівках на-босоніж. Він швидко перетнув перші вузькі рукави річки, спритно перестрибуючи з одного гравійного берега на інший та використовуючи для опори свої жердини. У якийсь момент він став на камінь, потім повернувся і крикнув нам з усмішкою:

— Я просто хотів показати вам, чого не слід робити!

Він продовжував йти, поки не дійшов до головного русла. Воно було чотири-п’ять метрів завширшки, а в середині нього над поверхнею не було видно жодного каміння — небезпечний знак.