Книга Сарек, страница 53 – Ульф Квенслер

Наші голоси розбудили Генріка, який виліз навкарачки, а потім із деякими труднощами підвівся. Я простягнула руки для ранкових обіймів. Він підійшов і без особливого ентузіазму обняв мене за плечі.

— Як ти спав?

— Добре, — відповів він беззвучно, маже самими губами.

Під час сніданку Генрік, як і Якоб, був неговірким, але його аура була зовсім іншою, ніж аура Якоба. У ньому не було відчуття миру й гармонії, він ніби про щось думав, і його думки були деінде. Він подеколи міг бути таким, зануреним у похмурий самоаналіз. Я знала, що немає сенсу питати, що в нього на думці — він не сказав би мені. Зазвичай за кілька годин його обличчя світлішало, тож я не надто хвилювалася. Проте не можна було заперечувати, що саме з цією його стороною я прагнула боротися, можливо, тому, що такий Генрік був для мене надто чужим. Звичайно, інколи й у мене може бути поганий настрій, я можу дуже злитися й кричати, але це скоро минає, і я знову продовжую жити. Я не бачу сенсу роздумувати над тим, що сталося. Гаразд, ти можеш пошкодувати, ти можеш проаналізувати ситуацію і подумати, що мала діяти інакше, але потім ти залишаєш це позаду і йдеш далі.

У мене також було відчуття, що на душі Генріку ставало дедалі гірше. Чи був він таким депресивним десять років тому, коли ми зустрілися? Ні. Тенденція, безсумнівно, спостерігалася із самого початку, але не так відверто.

А може, він не міг позбутися роздратування через наше вчорашнє рішення продовжити перехід, хоча сам він сказав, що хоче отаборитися на ніч. Це був негласний, але чіткий принцип наших переходів: той, хто найбільше втомився, вирішував, яку відстань ми маємо проходити. Ми вчора пішли проти цього принципу. З іншого боку, коли ми йшли берегом, він мав досить веселий вигляд.

Можливо, він просто погано спав.

Ми майже закінчили снідати.

— Як ти почуваєшся, Генріку? — запитала Мілена.

Він знизав плечима:

— Добре.

— Сподіваюся, ти ще не втомився? — пожартував Якоб.

— Ні.

— Мені здавалося, що ти казав, що багато ходив у гори?

— Саме так, — відповіла я, поклавши долоню на руку Генріка. — Генрік вряди-годи любить трохи поскаржитися, але насправді він міцний, як підошва старого черевика. — Мій тон був жартівливим, але з виразу обличчя Генріка я відразу побачила, що мій жарт йому не сподобався. Якоб цього не помітив — або ж помітив і не зважив.

— Я не знаю, яка саме буває підошва черевика, але вона точно стара й міцна, — сказав він зі сміхом. Він подивився на мене, прагнучи мого схвалення, щоб я пристала на його бік проти Генріка. Раптом мені стало дуже некомфортно.

— Якобе… — дорікнула Мілена.

— Перепрошую. Я жартую — вибачте. З тобою все гаразд, Генріку?

— Так, — відповів Генрік тим самим беззвучним голосом. Я встала.

— Мені здається, час збиратися й вирушати.

Якоб теж підвівся. Мілена зголосилася помити посуд, а ми з Генріком підійшли до намету, дістали спальні мішки та надувні ліжка й почали все складати. Я взяла його за руку й тихо сказала:

— Вибач, це був дурний жарт. Добре, Генріку?

— Гм.

— Пробач мені?

— Звісно.

Ми мовчки закінчили пакування. Я знала, що все далеко не гаразд, але сподівалася, що він почуватиметься краще, коли ми вирушимо.

Незабаром ми всі були готові. Ми були біля підніжжя гори, відомої як Нуортап-Ріссаварре, і вирішили піднятися трохи вище, щоб уникнути найгірших скель. Ми обігнули гору з південного боку. Сонце піднімалося дедалі вище, і з кожною хвилиною ставало тепліше. Сарек поступово розкривався перед нашими очима, ще величніший, ніж раніше. Гора спускалася до озера Альґґаяврре серією терас і хребтів. Вода мала майже нереальний синьо-зелений відтінок. За озером Альґаваґґе простягався до середини Сарека, вузької U-подібної долини з крутими скелями обабіч. На півдні одна за одною шикувалися вершини, вони нагадали мені велетенських корів, які стояли, опустивши голови в ясла та пили досхочу. Як далеко було озеро? Як далеко була найдальша гора? Далека-далека дорога, але не можна було судити, яка далека, бо окомір втрачався перед лицем усієї цієї пишноти.