Книга Сарек, страница 51 – Ульф Квенслер

— Це дуже легкий перехід, просто прямувати вздовж берегової лінії. Півтори, максимум дві години.

— Тоді настане непроглядна темрява.

— Ми всі маємо налобні ліхтарі, чи не так? Хай там як, ми з Міленою маємо.

Генрік чекав на мою відповідь, але я мовчала. Я почувалася бадьорою і відпочилою, і, чесно кажучи, мені дуже хотілося йти далі. Натомість він звернувся до Мілени.

— Мені здається, ми двоє втомилися найбільше. Що ти думаєш?

Мілена відповіла не відразу. Якоб витріщився на неї.

— Я не знаю… Я не проти й отаборитися тут, і йти далі… що завгодно, — сказала вона винуватим тоном.

— Зрозуміло.

Генрік сподівався на підтримку, але зрозумів, що цього не станеться. Настала коротка тиша.

— Принаймні це не в гору, — зрештою сказала я. — Якобе? Я сподіваюся, що це рівнинна місцевість?

— О, так. Повністю рівна. І, як я вже сказав, ми йдемо вздовж берега. Це дуже просто.

Я кивнула.

— Раз так, я думаю, що ми повинні продовжувати в спокійному темпі, і взагалі нам краще триматися разом всією четвіркою. Адже так, Генріку?

Знову тиша.

— Еге ж.

Його голос був рівним. Раптом я відчула муку сумління. Я ж могла легко стати на його бік, погодившись зупинитися тут. Можливо, я просто хотіла покарати Генріка за нехтування тренуваннями.

— Чудово. — Якоб підійшов до Генріка й поплескав його по плечі. — Коли ми дістанемось до місця, то винагородимо себе кількома ковтками віскі — я припас Лагавулін.

Якоб скидався на сержанта, який збирає своїх солдат, точно знаючи, як їх мотивувати. Ймовірно, саме таким він і хотів себе бачити, але Генрік не служив у війську, і до того ж він ненавидів той Лагавулін — димний односолодовий віскі, найбільш переоцінений алкогольний напій в історії людства, як він часто його називав.

— Дякую, — сказав він, підводячись. — То йдемо?

Через кілька хвилин ми вже були в дорозі, усі з налобними ліхтариками. Ми не хотіли вмикати їх, поки не настане непроглядна темрява, щоби без потреби не псувати нічні краєвиди. Ми ще розрізняли чорні контури гір на темно- синьому небі, а позаду, на заході, виднілися світліші смуги.

Берег уздовж ватерлінії був не більше метра завширшки, але він справді був рівний і дуже приємний після такої тривалої ходьби вгору протягом дня. Дрібні хвилі лагідно　плескали берег. Я поставила собі за мету не обганяти Генріка. Якоб явно хотів рухатися швидше, але Мілена трималася нашого темпу, і врешті він теж зупинився й почекав нас. Спочатку Генрік йшов мовчки, але коли він зрозумів, що це справді легкий перехід, і що я пильнувала, щоб усі йшли саме в його темпі, він підбадьорився.

Згодом темрява стала майже густою, і ми ввімкнули налобні ліхтарики. Я уявила, який би ми мали вигляд, якщо б нас хто побачив зі схилу гори кілька сотень метрів завдальшки: чотири промені світла коливаються сюди і туди, перш ніж їх поглине чорна ніч. Я уявила себе водолазом, що йде по дні океану. Це була пригода, але водночас затишна пригода. Я відчувала, ніби можу йти так усю ніч. До мене повернулася легка ейфорія.

Все було саме так, як має бути на нашому гірському відпочинку. З нами була нова людина, яку не знали ні Генрік, ні я, але її присутність жодним чином не вплинула на наші стосунки. Щойно ми почали йти, усе ввійшло в норму, і я мала віддати за це належне Якобу. Відтоді, як ми вирушили в похід, Якоб здавався надзвичайно сприйнятливим і розслабленим. Він явно був у своїй стихії.