Книга Сарек, страница 49 – Ульф Квенслер

Сонце вже сідало, світло падало під кутом на ландшафт. Повітря швидко ставало прохолоднішим, і я знову одягнула анорак.

Зрештою ми змогли побачити західну частину Алаяврре, а з наступного хребта ми дивилися на все озеро. У дальньому кінці менша гора заступала шлях, але за нею здіймалися засніжені вершини, і ось він: Сарек. Від того, що ці дивовижні гори були поруч, у мене з’явилися метелики в животі.

— Саме туди ми й прямуємо, — сказав Якоб, нахиляючись до мене ближче й показуючи пальцем. — Дальній кінець озера.

— Сьогодні? Але вже вечір.

— Так, але звідси дуже легко туди дістатися. Проста прогулянка берегом.

Я глянула через плече. Генрік і Мілена далеко відстали, їх не було й знаку. Відчула легкий укол неспокою. Я була наодинці з Якобом Тессіном. Але відчуття зникло так само швидко, як і з’явилося.

Ми пішли трохи далі та вийшли на величезну галявину просто біля озера, вкриту соковитою зеленою травою. Я принесла води, поки Якоб ставив піч. Вже сутеніло, але було ще відносно світло. Небо й гори на протилежному боці озера Алаяврре відбивалися на його дзеркальній поверхні догори дригом. У мене виникло запаморочливе відчуття, що сама земля — це не що інше, як тонкий диск, а озеро — тріщина, яка дозволяє бачити просто крізь нього. Небо було як під ногами, так і над головою.

— Кажуть, що найкрасивіший краєвид у всьому Сареку відкривається з вершини Алатьякка, — сказав Якоб, махаючи рукою на гору позаду нас.

Суп мінестроне бурхливо кипів, і я дістала з рюкзака кілька скибочок житнього хлібу та тюбик сиру зі смаком креветок.

— Яка саме вершина? — здивувалася я. — Схоже, що їх кілька поспіль.

— Найдальша, я думаю. — Він дістав карту. — І найвища — 1430 метри.

— Ти ніколи там не був?

— Ні, і цього вечора теж не вийде, якщо ми збираємося дістатися до кінця озера.

— Скільки разів ти був у Сареку?

— Це буде мій четвертий похід, але саме цим маршрутом я ходив лише раз.

Він розповів мені, що коли уперше приїхав у Сарек йому було близько двадцяти п’яти — тридцяти років, і тоді він сюди дістався насамперед заради скелелазіння. Він із друзями хотів підкорити найвищі вершини Саректьякки. Вони кинули собі виклик. Минуло ще десять років, перш ніж він повернувся, і тоді знову відкрив для себе Сарек, але цього разу пішохідний: прекрасні вузькі долини, де ніколи не побачиш жодної душі, дельту в кінці долини Рапа, величних лосів навколо Ровдюрсторґета.

— Тоді я закохався по самісінькі вуха, — сказав він.

Думки, що роїлися в моїй голові минулого вечора, знов стали повертатися. Я думала про те, що Якобу було двадцять п’ять — тридцять років, коли він уперше приїхав сюди, потім минуло десять років, коли він повернувся, тобто тоді йому було щонайменше тридцять шість. А тепер, як він стверджує, йому тридцять вісім. А я ж його питала, коли він тут був востаннє, і він мені впевнено сказав, що понад два роки тому. Отже, щось не тримається купи.

Але мої припущення були якимись половинчастими, ніби мої думки неслися на автопілоті. Мені не потрібно було знати, і я не ставила додаткових запитань. Якоб посміхнувся мені.

— Тож розкажи мені про ваші походи — де ви були втрьох?

— Хіба Мілена не казала тобі?

— Трохи — про Кебнекайсе, наприклад.

Ми обмінювалися спогадами про наші подорожі, порівнювали різні напрямки. Ми обоє погодилися, що в Благаммарені пригощають найкращою в шведських горах їжею.