Книга Сарек, страница 46 – Ульф Квенслер

Зараз була друга тридцять пополудні. З самого ранку ми так і не поїли, тому вирішили запастися провізією в кіоску Парфи, а потім пообідати на вокзалі.

Кіоск — невелика дерев’яна будівля — був розташований серед саамських осель і скидався на стару ковбасну лавку. Він був закритий, але коли ми підійшли, з одного з будинків вийшов привітний чоловік і відімкнув двері.

Я ніколи не бачила стільки речей, одночасно напханих у такий маленький простір. Кожний квадратний сантиметр стін, підлоги та стелі був використаний для демонстрації всього, що може знадобитися для гірського походу. Консерви, порошкоподібні супи, ліофілізовані страви, солодощі та закуски, туалетний папір, рідина для миття посуду, скраплений нафтовий газ, місцеві сувеніри та продукти, як-от в’язані рукавички та копчений гірський голець, м’ясо північного оленя у вакуумній упаковці по тисячі крон за кілограм. Ми купили те, що могло стати в знадобі сьогодні на обід і на решту тижня, подякували й пішли далі з нашими заплічниками, що помітно поважчали.

Кухня гірської станції була простою, з газовими плитами та великими сталевими відрами, наповненими водою. Ми розігріли фрикадельки у вершковому соусі, зварили макарони й сіли в їдальні з чудовим краєвидом на озеро.

Коли ми поїли, Якоб розклав свою карту на столі й показав нам маршрут. Насамперед, на нас чекали кілька кілометрів досить крутого підйому до південного боку гори, відомої як Стуер-Діддер, потім ми мали зійти з доріжки та кривуляти між озерами, рухаючись до Алаяврре, озера, яке ми бачили з гелікоптера. На нас чекав довгий перший день, ми мали перед собою перехід довжиною близько двадцяти кілометрів, але ж ми хотіли потрапити в Сарек якомога швидше, еге ж?

Ми були ситими, щасливими та зігрітими, почувалися сильними та бажали йти далі. Нам здавалося, що Якоб запропонував чудовий план.

Я заплатила за користування кухнею, і ми всі скористалися можливістю відвідати вуличний виходок. На нас чекав тиждень дуже примітивних зручностей, і я підозрювала, що за кілька днів ми з любов’ю будемо думати про ці смердючі дерев’яні хатини, як про вершину цивілізації.

Накинули на плечі рюкзаки й вирушили. Траса йшла повз церкву, побудовану в стилі традиційного саамського житла,　а потім почався підйом. Якоб вів перед, а решта слідували за ним. За кілька хвилин я зупинилася й озирнулася. Ми вже піднялися на схил гори, станція та саамське поселення лежали під нами між темно-синіми водами Вірігауре та горою, відомою як Унна-Діддер. її м’які контури були вбрані у відтінки гірчично-жовтого та іржаво-червоного кольорів із зеленими вкрапленнями. За озером я побачила білу зубчасту лінію вершин. Це було приголомшливо.

Я зрозуміла, що ми абсолютно випадково застали вересневе різнобарв’я, яким славляться гори Лапландії. Дістала телефон, сфотографувала. Сонце все ще стояло високо в небі, було відчуття, яке буває у сонячний жовтневий день у Стокгольмі — приємно тепло. Я поставила заплічник на землю, зняла анорак і продовжила йти в самому светрі. Лагідний легіт обдував моє обличчя та горло.

Мілена помітила, що я зупинилася, і почекала, поки я її наздожену.

— Хіба це не дивовижно? — попитала вона.

— Абсолютно дивовижно. Я хочу фотографувати й фотографувати.

— До речі, ти розв’язала проблему по роботі?