Книга Сарек, страница 48 – Ульф Квенслер

Раптом Якоб та Генрік зникли з нашого виднокола. Ми зійшли з траси й закривуляли між озерами. Земля підіймалася й опускалася, пересічена маленькими хребтами з калюжами, провалами й густим підліском між ними. Тут було легко втратити широкий огляд. Ми з Міленою зупинилися, щоб обговорити, куди маємо йти, аж тут трохи попереду вигулькнув Якоб і помахав нам рукою. Ми вирушили в його бік.

Якоб із Генріком знайшли поблизу одного з озер захищене місце, оточене з трьох сторін скелями. Генрік уже повертався від берега, наповнивши кавник. Якоб запалив піч, і незабаром вода закипіла. Ми налили розчинну каву просто　в котелок й перемішали, потім Якоб розлив усім гарячий напій, а я вийняла із заплічника свою пляшку сухого молока. У нас не було ані фруктів, ані тістечок до кави, але Генрік дістав пакетик із арахісом та родзинками. Земля була відносно суха, тому я сіла просто на мох і верес. Відкинулася на камінь і відсьорбнула кави. Я почувалася спокійною, але сповненою життя, насолоджувалась спокоєм цього місця, блакитним небом, сонячним світлом.

Інші балакали про те, яка кава найкраща — еспресо, фільтрована чи сублімована. Якоб зізнався, що насправді любить розчинну каву. Він ніколи не розумів популярності еспресо. Мілена та Генрік пообіцяли нікому про не розповідати.

Приблизно за пів години ми витерли наші кухлі грудками моху й небавом знову вирушили в дорогу. У мене в руці була карта, і я бачила, що ми йшли узбіччям гори Унна-Ліемак. Вона лежала поруч зі Стуер-Ліемак. Гм, Унна і Стуер — так само, як гори Унна-Діддер і Стуер-Діддер. Цікаво, чи може це означати «мала» і «велика»? Стуер-Ліемак була приблизно на сто метрів вища, тож така здогадка могла бути правильною. Висота обох гір була близько тисячі метрів, і я подумала, що їм не пощастило опинитися тут, недалеко від Сарека, де неподалік були величезні Акка та Сулітельма. Майже в будь-якому іншому місці Швеції їх вважали б величезними горами, але тут вони мали не більший вигляд ніж пагорби.

Спочатку ми вчотирьох йшли разом, але метр за метром ми з Якобом відійшли від Генріка та Мілени. Ми вперто рухалися вгору. Я не втомилася, хоч і відчувала рівномірний ритм свого пульсу. Місцевість мала вигляд геть не такий, якою вона здавалася з карти. Я уявляла широку долину, що тягнеться до озера Алаяврре, але натомість ми постійно піднімалися. Ми підійшли до невеликого струмка, першого, який нам зустрівся, і змогли його перетнути, буквально навіть не замочивши ніг. Я наповнила свою пляшку водою. Можливо, чутки про складні переходи в Сареку були перебільшені. Дійшовши до огорожі навколо оленячого вольєру, ми зупинилися й почекали на Генріка та Мілену. Було зрозуміло, що підйом уже почав на нас впливати, особливо на Генріка. Він був червоним, спітнілим та засапаним.

— З тобою все гаразд? — запитала я його. — Може зробимо привал?

— Не треба, зо мною все гаразд, — хрипко відповів він між видихами. — Ми однаково скоро зупинимося на вечерю, авжеж?

— Нам ще доведеться йти близько години, — твердо заявив Якоб. — Тоді ми зможемо дістатися до Алаяврре. Там нагорі фантастично.

Він підняв огорожу оленячого вольєру, ми зняли рюкзаки й просунули їх під огорожею на інший бік, а потім пролізли самі. Якоб ліз останнім. Він дістав кілька енергетичних батончиків і розділив їх між нами, а потім ми знову вирушили.