Книга Сарек, страница 47 – Ульф Квенслер

— Ой, так. Я мала відповісти «так» чи «ні» перед тим, як поїду.

Ми продовжували балакати про нашу роботу, про нових колег і спільних знайомих, які переїхали. Спочатку ми просто теревенили, але поступово розмова стала більш особистою. Уперше після того, як ми покинули Стокгольм, ми залишилися на самоті, і незабаром зв’язок між нами вкотре відновився. Цей зв’язок з’явився в Уппсалі десять років тому, і завжди було легко його поновити, навіть якщо ми не спілкувалися місяцями.

Я стримувалася, намагаючись не розпитувати про Якоба. Якби вона хотіла поговорити про нього, вона могла зробити це з власної ініціативи. І я вже не відчувала, що мені важливо копатися в його минулому. Поміркувавши про всі мої розслідування, всі ті телефонні дзвінки та пошуки в Ґуґлі я вирішила, що все ж перегнула палицю. Я більше не боялася Якоба й не цікавилася ним. Просто зараз я йшла й милувалася чудовим краєвидом, ми з Міленою знову були хорошими подругами, розмовляли одна з одною, як завжди. Усе інше не мало жодної ваги.

Стежка привела нас вниз у вузький яр, порослий березово-вербовим хмизом, а потім піднімалася на інший бік. Був такий крутосхил, що нам довелося хапатися за гілки, щоби підтягнутися. На щастя, не було дощу, тому що тоді по багнистій трасі було б дуже важко пройти. Це був лише короткий прохід, тож коли ми досягли наступного хребта, перед нами відкрився краєвид на гору Стуер-Діддер та маленькі озера біля її підніжжя.

Якоб і Генрік йшли приблизно за сто метрів попереду нас. Мені стало цікаво, про що вони говорять. Можливо, вони йшли мовчки. Я пам’ятала, як то було під час наших попередніх походів: перші кілька днів ми з Міленою спілкувалися практично безугаву, а Генрік часто йшов сам, трохи попереду чи позаду нас. З кожним днем ми говорили дедалі менше — не тому, що ми втомилися одна від одної, а тому, що найважливіше вже було сказано, і коли ви проводите разом кожну годину неспання, відчуття того, що мовчати незручно, швидко зникає…

Ми почали обговорювати Генріка. Мілена хвилювалася:

— Він не схожий на себе. Він має втомлений вигляд.

Чи варто їй розповідати, що він ціле літо майже не виходив із квартири? Що пустив коріння в диван перед телевізором? Ні, це було б зрадництвом. Я чесно відповіла, що він зараз дуже розчарований роботою.

— Це пов’язано з тим,’ що він ніколи не балотувався на посаду професора. Це його гнітить. Він очікував, що це станеться багато років тому, а зараз відчуває, ніби впустив нагоду.

— Йому обов’язково ставати професором саме в Уппсалі? Чи не може він подати заявку на посаду деінде?

— Я припускаю, що може… хоч там як, він взагалі вперше говорить про те, щоб щось змінити в своїй роботі.

— Залишити університет? — здивовано спитала Мілена.

— Я не думаю, що він серйозно каже про це, проте він усе життя був в університетському середовищі. Він ніколи не пробував іншу роботу.

Мілена була здивована.

— Але чим би він займався? Офісною роботою?

— Я насправді не знаю. Як я вже сказала, я не думаю, що він серйозно.

Очевидно, Мілена хвилювалася з цього приводу більше, ніж я. На мить я подумала запитати, чи подобається Якобу його робота, але не зробила цього.

Ми йшли вже кілька годин, і моє тіло призвичаїлося. Спочатку заплічник завжди здається важким і незручним, тіло має новий центр ваги, а коліна щокроку трохи підгинаються, тому що ти боїшся втратити рівновагу. Черевики можуть здаватися жорсткими, може відчуватися напруга м’язів на задній частині стегна. Але поступово ти зігріваєшся, невеликі судоми зникають, все тіло працює, приємно прискорюється пульс, ендорфіни аж шиплять у крові, ти відчуваєш легку ейфорію.