Книга Сарек, страница 50 – Ульф Квенслер

Нарешті прийшли Генрік і Мілена. Вони обидва мали виснажений вигляд — скинули рюкзаки і буквально впали додолу.

— Втомилася, серденько? — запитав Якоб, обіймаючи Мілену.

— Геть, — видихнула вона.

— Суп готовий, — сказала я, посміхаючись Генріку. Він ліг на мокру траву, глибоко вдихнув і заплющив очі.

— Мені просто потрібно відпочити хвилину або дві.

Я стала біля нього на коліна й поцілувала його.

— Звичайно. Нема куди квапитися.

Я вийняла котелок, а Якоб розлив просто з нього по мисках суп. Я сіла на камінь і почала їсти, відчуваючи певне занепокоєння через те, що Генрік має такий втомлений вигляд після чотиригодинного переходу. Щоправда, більшу частину шляху він йшов у гору, але аніяк не круту, і погода була ідеальною. Це не віщувало нічого доброго для труднощів, які могли чекати попереду в Сареку.

І я також відчула щось інше, те, чого я так і не наважилася розповісти Мілені про Генріка. Щось, що я не дуже хотіла визнавати, тому що мені було соромно за власне роздратування. Генрік був у гіршій формі, ніж зазвичай. Я підозрювала, що він думав, що ми взагалі нікуди не поїдемо, тому що ми відклали відпуску через те, що я мала працювати, тому він не потурбувався про тренування. Протягом літа я проводила практично весь день в офісі, тому, звичайно, не могла стежити за тим, що він робив чи не робив, коли мене не було поряд. У нього була довга відпустка, сім чи вісім тижнів, і він залишився в місті, нічим особливим не займаючись, за винятком того тижня, який він провів на західному узбережжі з родиною свого брата.

Коли я прала білизну, я звертала увагу, що його спортивного костюма ніколи не було в кошику. У дні, коли я працювала вдома, він знай спав, якщо тільки не читав і не розв’язував судоку. Я, як і завжди, майже щодня тренувалася в тренажерній залі біля свого офісу. У нас не було часу, щоб ходити разом на тренувальні прогулянки з важкими заплічниками, як зазвичай, а він, звісно, жодного разу не вийшов самостійно.

Він насилу підвівся, похитуючись, підійшов до рюкзака й виколупав звідти консервну банку.

— Гарячий суп тобі швидко поверне сили, — весело сказав Якоб. Генрік спромігся блідо посміхнутися, простягаючи банку.

Ми їли суп. Ніхто не мав що сказати. Було пів на дев’яту, і швидко хилилося на вечір. Сутеніло та ставало прохолодніше. Сьогодні був такий сонячний вересневий день, що можна було б подумати, що зараз літо, але коли настав вечір, ця ілюзія незабаром розвіялася. Сьогодні вночі температура могла легко опуститися до позначки близько нуля. Ми були до цього готові та мали теплі спальні мішки, але перед тим, як ми знітимося в наших наметах, нам треба буде ще, наприклад, почистити зуби, намагаючись утримати зубні щітки в заклякнутих і тремтячих від холоду пальцях.

Якоб закінчив їсти першим і налив води в кухоль, він хотів кави. Генрік швидко з’їв свій суп і запитливо глянув на Якоба.

— Я припускаю, що ми отаборимся тут сьогодні ввечері? — Ні.

Настала коротка тиша. Мілена мала невпевнений вигляд. Генрік глянув на мене.

— Але вже майже темно.

— Не зовсім, — відповів Якоб. — І твої очі скоро звикнуть. Ні, я планував, що ми підемо вздовж озера, до його дальнього кінця. Тоді ми будемо в Сареку завтра до обіду.

Вираз обличчя Генріка був скептичним. Якоб вів далі: