Книга Сарек, страница 45 – Ульф Квенслер

Від такого краєвиду мені перехопило дух. Я за всеньке своє життя ніколи не бачила нічого прекраснішого за це.

Крім того, я почувалася спустошеною. Я згадала неприємність у вагоні-ресторані, що сталася минулого вечора. Відтоді пройшло менше двадцяти чотирьох годин, але було відчуття, ніби сплинув тиждень. З того часу я не переставала бути одержимою Якобом чи ким там він був насправді. Я погано спала. Вранці я думала, що згадала, де я його бачила, і відтоді була повністю зосереджена на тому, щоб підтвердити свої підозри. В автобусі та на вертолітному

майданчику рівень мого стресу постійно зростав. Я думала, що знайшла докази того, що він був саме тією людиною, яку я пам’ятаю з процесу, але я помилялася.

Мені здавалося, що з учорашнього вечора я була немовби закута в бульбашку власних думок. І тепер я ніби вирвалась із неї, немов із пастки, кліпаючи на світло та геть розгублена. Втома наздогнала мене. Я була мов повітряна кулька, яку проткнули шпилькою, але при цьому не вибухнула з тріском. Ні, енергія просто поволі витікала з мене з тихим шипінням, і я зіщулилася. Я не мала більше сил рухатися.

Я думаю, що саме це допомогло мені належно оцінити дивовижний краєвид, що відкривався із вікна гелікоптера. Небажання щось робити було для мене надзвичайним станом. Зазвичай я у своїй голові майже завжди можу перебувати деінде, тільки не там, де справді перебуваю. Ставлю цілі, обдумую, які кроки мені потрібно зробити, щоб їх досягти. Але зараз я була повністю присутня в поточному моменті. Куди б я не дивилася, мені відкривався чарівний краєвид на світ гір. Я б хотіла провести решту свого життя, насолоджуючись цим краєвидом. Я справді вірю, що була б тоді щасливою.

Якоб сидів попереду біля Йенні.

— То куди ви прямуєте? — запитала вона. У неї також був норрландський акцент, але трохи м’якший, ніж у дівчини на вертолітному майданчику.

— Спершу Альґґаваґґе, потім йдемо в напрямку до Скар’ї та на південь через долину Рапа, — повідомив Якоб.

— Альґґаваґґе? Таж у цю пору року там забагато ведмедів.

Ми втрьох нашорошили вуха. Потім ми з Генріком перезирнулися.

— Я ніколи не бачив жодного, — відповів Якоб.

— О так! Вони виходять відгодовуватися перед зимою. Матимуть поживок з усього, що знайдуть — хоч із горобини, хоч зі стокгольмських гостей. — Ми всі засміялися, включаючи саму Йенні.

— Тоді мене вони не з’їдять, бо я, власне, з Гуддінге — сказав Якоб.

— Ведмеді не надто перебірливі, — заперечила Йенні.

Я усміхнулася Генріку, і він усміхнувся у відповідь, але самими губами, а очі залишалися серйозними. Йенні вказала на бокове вікно:

— Якщо ви подивитеся вперед, ви побачите озеро Альґґаяврре. Ота от синьо-зелена пляма. Але вам доведеться веслувати, щоби перетнути його.

Якоб обернувся й подивився на мене.

— То чи варто було їхати сюди?

Я кивнула й втомлено посміхнулася. Він посміхнувся у відповідь і підняв великий палець. Генрік дивився у вікно, він не міг відвести очей від засніжених вершин Сарека. Я відчула, що хочу бути ближче до нього, тож поклала свою руку на його, і він повернувся, щоби поглянути на мене. У його очах була любов і ніжність, і я ласкаво погладила його щоку.

Політ до Сталолуокти зайняв близько двадцяти хвилин. Сталолуокта була саамським поселенням біля озера Вірігауре, прикритим довгою горою вздовж берегової лінії. Там була й гірська станція. Йенні повільно опустила гелікоптер і приземлилася на маленькому майданчику біля води. Виходячи, ми подякували їй за фантастичний політ, а вона побажала нам удачі в нашому поході до Сарека. Взяли заплічники й вирушили на гірську станцію. Земля була м’яка, вкрита вересом і мохом.