Книга Сарек, страница 42 – Ульф Квенслер

— Я не дуже поспішаю, — запевнила його Йенні. — Ми можемо почекати п’ять хвилин.

Я не могла приховати свого полегшення:

— О, спасибі, я дуже вам вдячна.

Якоб глибоко вдихнув. Він був явно розчарований, причому, як мені здалося, не так через затримку, як через те, що ми не робимо те, що він каже.

— Ми вилітаємо за п’ять хвилин, — різко сказав він, — незалежно від того, потелефонують тобі чи ні.

Я кивнула. Генрік нічого не сказав, але я бачила, як йому було ніЯкобо. Він знав, що я була готова змусити інших затриматися скільки знадобиться, щоб дочекатися дзвінка Аннелі.

Я відійшла, щоб ніхто не чув деталей моєї розмови. Та й взагалі я не могла стояти на місці, ходила колами, розгойдувалася сюди і туди.

Минали хвилини. Група біля гелікоптера не зводила з мене очей. Я вкотре перевірила час: минуло двадцять чотири хвилини, відколи я розмовляла з Аннелі. Вона вже мала подзвонити. Я розуміла, що вона могла просто сказати «двадцять хвилин» образно. Ба більше, потрапивши до архіву вона могла захопитися та забути про час. Може пройти година, перш ніж вона перетелефонує.

Залишалася хвилина. Якоб подивився на годинник і щось сказав Йенні. Я була задалеко, щоби почути, але Йенні кивнула, потім залізла в кабіну й завела двигун.

— Час іти, — крикнув мені Якоб, постукавши вказівним пальцем по годиннику. Я не відповіла, просто знову подивився на телефон. Чи варто мені спробувати самій потелефонувати Аннелі? Чи був сенс? Напевно, ні. Мені було важко повірити, що вона після повернення з архіву просто сидітиме у своєму кабінеті, певно, вона б мені негайно подзвонила. Але я мала щось зробити, будь-що, навіть якщо я знала, що це безнадійно, тому я потелефонувала.

Гелікоптер набирав обертів. Шум ставав гучнішим щосекунди. Ротори почали обертатися, спочатку повільно, потім швидше й швидше. Генрік підійшов до мене.

— Ми не можемо більше чекати, Анно. Треба летіти.

— Я не сяду на борт, поки не поговорю з Аннелі.

— Тоді нам доведеться дозволити їм летіти без нас. Ми не можемо так поводитися.

— Дурниці — куди їм так поспішати?! Ми запізнюємося не більше ніж на п’ятнадцять хвилин!

— Так, але…

— Та це просто Якоб корчить із себе велике цабе!

Двигун тепер працював на повну. Трава навколо вертолітного майданчика була притиснута, а пил і гравій знову здійнялися вгору, накривши місце, де я стояла. До нас підійшов Якоб.

— Що тут відбувається?

Нам довелося кричати, щоб ми могли почути одне одного.

— Я маю дочекатися дзвінка!

— А ми повинні летіти! Ви двоє летите чи ні?

— Тоді лети! — крикнула я сердито. — Просто лети собі та й край!

Ми дивилися одне на одного, Якоб і я, тепер відверто сперечаючись.

— Ти гадаєш, що я блефую, Якобе? Навіть не думай — я ніколи не блефую. Або чекай на мене, або лети собі. Мені байдуже до твого Сарека — він ніде не дінеться й наступного року, і ще дуже багато років.

Якоб здавався незворушним, але я відчувала, що він не очікував, що я так легко запропоную йому летіти без нас. Мені цікаво було дізнатися, наскільки він хоче, щоб ми летіли разом із ними до Сарека.

— Вона марно витрачає паливо, чекаючи на нас, — крикнув він, ніби не почув, що я сказала. — Нам доведеться доплатити за це!

— У такому випадку якого біса вона заздалегідь завела двигун? — огризнулася я. — Може, хтось наказав їй це зробити?