Книга Сарек, страница 40 – Ульф Квенслер

Голос її звучав дуже твердо, вона давала зрозуміти, що те, що вона сказала не підлягало обговоренню. Якби тільки Еллен досі працювала там… вона б вже бігцем бігла до архіву. Однак я однаково не була готова здаватися. Приглушено, але дуже нервово я випалила:

— Звісно, я все розумію, і за звичайних обставин я б ніколи не попросила про щось подібне, але моя найкраща подруга просто зараз їде за кордон зі своїм новим хлопцем, а я, здається, впізнала його. — Я чула відчай у своєму голосі. — Я майже впевнена, що то саме він був засуджений у цій справі. Саме так. Це насправді може бути питанням життя і смерті.

Найкраща подруга, виїзд за кордон, новий хлопець… Я змінила деякі деталі, щоби пришвидшити пояснення, але головна суть була та сама. Аннелі зітхнула.

— Так, але… — Я почула слабку нотку вагання. Голос вже був не таким твердим. Можливо, я ще маю надію. — Ти ж знаєш, що за кілька місяців через суд проходять багато справ, тож знадобиться чимало часу, щоби перевірити їх усі.

— Бенґт був суддею у тій справі, Бенґт Акерберґ, тому тобі потрібно було б зосередитися лише на його справах і лише на тих, що стосуються домашнього насильства, і лише на квітневих та травневих.

Мовчання.

— Аннелі? Я тебе благаю.

— Добре, я піду й подивлюся, — різко сказала вона. Жінка була явно роздратована. — Але попереджаю, що не витрачатиму на це більше двадцяти хвилин.

— О, дякую, дякую, Аннелі, цього стане.

— Одразу виберу те, що знайду, — перебила вона мене. — І то я вважаю, що роблю тобі велику послугу.

— Я знаю. Дуже дякую. Ти перетелефонуєш мені?

— Перетелефоную. — Вона закінчила розмову. Генрік запитливо подивився на мене, і я глибоко вдихнула.

— Вона пообіцяла перевірити.

— І що це означає?

— Це означає, що вона піде в архів і подивиться, що вона зможе знайти. А ти думав що?

— Але що ти збираєшся робити з цією інформацією?

— Ну, якщо це Якоб, то ми просто не підемо в гори. Та й по всьому.

— А якщо це не Якоб, тоді ми підемо?

Я не відповіла.

— Тобі доведеться прийняти рішення за дуже короткий час, тож краще подумай про це заздалегідь, — тихо порадив Генрік, глянувши в бік Якоба й Мілени. — Мою думку ти вже знаєш.

Перш ніж я встигла відповісти, автобус почав гальмувати. З іншого боку дороги ґрунтова доріжка вела вниз до води та відкритої трав’яної ділянки з невеликою хатиною. У мене в животі все опустилося.

Ні, ще не зараз.

Гучномовець затріщав, і водій оголосив:

— Вертолітний майданчик, пані та панове.

Настав час виходити з автобуса.

З рюкзаками на плечах ми спускалися з гори. Позаду нас автобус продовжив свій шлях до гірської станції. Якоб був у гарному гуморі, розповідав про могутній масив Акка, який тепер розгортався просто перед нами на протилежному березі озера. Він нам повідомив, що колись можна було ввійти в Сарек із півночі через Акку, переправившись на човні через озеро. Але згодом Шведська туристична федерація відмовилася від послуги переправи. Сам він колись заледве завершив перехід через Сарек, також одразу піднявся на Акку.

Генрік кивнув і видав якийсь звук на знак згоди, але здавалося, що думки його блукають деінде. Я зрозуміла, що невизначеність щодо того, що ми збираємося робити й чи полетимо на гелікоптері, чи ні, нервує його. Однак зараз я не могла цьому зарадити.

Я нічого не сказала. Мій живіт стиснувся в твердий вузол. Я дивилася на озеро та далі. Акка мала елегантний, гідний та неприступний вигляд. Я вперше її побачила, і, на жаль, думаю, що тепер завжди пов’язуватиму це видовище з відчуттям нудоти. Моя кров була настільки переповнена гормонами стресу, що здавалася густою, в’язкою, а в голові мені стукало. Я не могла отримати задоволення від величної краси Акки.