Книга Сарек, страница 38 – Ульф Квенслер

Я у відчаї затулила обличчя руками.

Чорт забирай!

Дорога кривуляла вздовж озера над дамбою. Тепер вона стала набагато вужчою, а асфальт на ній був потрісканим і нерівним. Автобус знизив швидкість — якби назустріч виїхала машина, комусь довелося б дати задній хід. Праворуч від нас стрімко піднімався схил гори. Невеликі вершини, вкриті деревами, йшли одна за одною, і ландшафт радше нагадував південний Китай чи В’єтнам, ніж Норрланд. На іншому березі озера, за кілька кілометрів, ми могли бачити перші високі гори Сарека, їхні сніжні вершини губилися серед хмар.

— Залиш це, — сказав Генрік, беручи мене за руку. — Я ж бачу, яка ти засмучена. Ми просто повернемося та й по всьому.

Я вирвала руку.

— Таж ні, — прошипіла я. Я не мала наміру здаватися, доки не буде вичерпано кожну можливість, кожну бісову можливість. Я підвелася, підійшла до Якоба та Мілени й глибоко вдихнула.

— Якобе… У мене немає покриття мережі, але я маю певну проблему на роботі, яку маю розв’язати просто зараз. Чи не можу я позичити твій супутниковий телефон?

— Це не супутниковий телефон, це супутниковий трекер.

— Гаразд, і що?

— Його не можна використовувати для здійснення дзвінків, з нього можна тільки надсилати повідомлення — та й то лише певним заздалегідь узгодженим контактам.

Моє серце впало.

— Я зрозуміла. І ніхто з вас не має покриття?

— Ні, — відповіла Мілена. — Це щось термінове?

— Боюся що так. Я повинна принаймні спробувати додзвонитися.

— Я думав, ти у відпустці, — сказав Якоб помітно прохолоднішим тоном.

— Саме так, але іноді виникають речі, з якими однаково доводиться мати справу.

Мілена виглядала стурбованою:

— Мені шкода, але з покриттям тут можуть бути проблеми.

Я кивнула:

— Добре, принаймні я це знатиму, — я повернулася, збираючись піти на своє місце.

— У Рітсемі є вежа, — раптом сказав Якоб. — Там буде покриття, але гелікоптер чекатиме на нас, тому не розмовляй надто довго.

— Таж звісно! Це просто фантастична новина. Чудово.

Я повернулася до Генріка. Моя надія скидалася на крихітне тендітне полум’я, яке мерехтіло під шквалистим вітром, але воно досі не згасло.

— У Рітсемі є вежа, — тихо сказала я Генріку. — Можливо, у мене все вийде.

Він нічого не відповів. Він просто мав упокорений вигляд.

Я намагалася підрахувати, скільки матиму часу. На жаль, радіус дії кожної вежі тут, безсумнівно, був обмежений, зважаючи на те, як звивалася й повертала дорога, врізаючись у схил гори. Імовірно, коли ми під’їдемо ближче до Рітсема, знову буде покриття — можливо, десь за п’ятнадцять хвилин до нашого прибуття. Якщо Якоб казав правду й гелікоптер дійсно чекав би на нас, то, можливо, нам знадобилося би близько п’яти хвилин, щоб укласти багаж і піднятися на борт. Коли ми опинимося в повітрі, ми втратимо покриття десь ще через п’ять хвилин. Хоч би мені пощастило.

Це буде дуже, дуже складно.

Але все, що я могла зробити, це просто чекати. Приблизно щохвилини я перевіряла риски: щоразу нуль із чотирьох.

Хмарний покрив уже розсіявся, і деякий час дорога була залита сонцем. Розширене озеро під нами виблискувало між відблисками хмар, що ковзали його поверхнею.

Якоб пробирався до проходу. Він зупинився й нахилився прямо наді мною, показуючи на гори за озером.

— То Апар, а далі Саректякка.

— Дивовижно, — пробурмотів Генрік. Небо над Сареком також прояснилося, і ми побачили вражаюче високі зубчасті хребти між дрейфуючими хмарами. Якоб обперся на сидіння попереду, все ще схилившись наді мною.